Тридцатый год

На дітей чекає ще одне здивування: на наступні різдвяні свята ялинки справді падають з неба. У вогнях. А подарунок, якого діти у зв'язку з цим не очікували, – більше вільного часу. Коли тривога, їм можна залишати зошити на столі й бігти в бункер. Згодом їм можна заощаджувати солодощі для поранених або в'язати шкарпетки і плести козуби для солдатів, для тих, що на суші, в повітрі й на воді. І віддавати шану, у шкільному творі, тим, що в землі й на дні. А ще згодом їм можна буде копати траншеї між цвинтарем і летовищем, яке вже віддає шану цвинтарю. Їм можна забути про свою науку й учитися розрізняти гул моторів у небі. Вони вже не мусять так часто вмиватися, на нігті на руках уже ніхто не звертає уваги. Діти зв'язують порвані скакалки, бо нових більше немає, і ведуть розмови про детонатори з годинниковим механізмом і про пласкі бомби. Діти грають у розбійників серед руїн, але інколи лише сидять там, втуплюються поперед себе і вже не реагують, коли їх кличуть «діти». Достатньо черепків і для раю, і для пекла, але діти тремтять, бо змокли і їм холодно. Діти вмирають, і діти вивчають дати Семилітньої і Тридцятилітньої воєн, і їм байдуже, якщо переплутають усі ворожі сторони, привід і причину, за чітке знання яких на уроці історії можна одержати добру оцінку. Вони хоронять собаку Алі, а тоді його господарів. Пора натяків минула. В їхній присутності ведуть мову про розстріли в потилицю, про повішання, ліквідацію, висаджування в повітря, а чого вони не чують вухами й не бачать очима, те чують на запах, як чують вони на запах мертвих у Санкт-Рупрехті, яких не можна відкопати, бо на них завалився кінотеатр, куди діти потайки ходили на «Романс у мінорі». Неповнолітніх не впускали, але потім усе ж впустили, на великі смерті й убивства через кілька днів і день у день по тому. Немає більше світла в домі. Ні шибок у вікнах. Ні дверей на завісах. Ніхто не ворухнеться, й ніхто не повстає.

"Молодість в австрійському місті"

Сколько же бесполезных часов провел он с другими! Правда, и теперь часы текли бесполезно, но он вернул их себе, вдыхал их запах, пробовал их на вкус. Вкус их был чист и прекрасен; он наслаждался временем. Ему хотелось уйти в себя. Но этого никто не замечал, никто не принимал всерьез. В представлении окружающих он был все еще прежним, все еще расточительным, все еще «вездесущим», и, случалось, столкнувшись с этим своим призрачным образом где-нибудь в городе, он сдержанно приветствовал его, потому что был знаком с ним в прошлом. В настоящем этого образа не существовало. В настоящем он был другим.