...в глазах каннибалов каннибализм не есть преступление, их разум не находит ничего предосудительного в этом обычае, и совесть не упрекает их за него. Они грешат по неведению и, совершая свой грех, не бросают этим вызова божественной справедливости, как делаем мы, когда грешим.

...к молитве больше располагает мирное настроение духа, когда мы чувствуем признательность, любовь и умиление, и что подавленный страхом человек так же мало предрасположен к подлинно молитвенному настроению, как к раскаянию на смертном одре; страх — болезнь, расслабляющая душу, как расслабляет тело физический недуг, а как помеха молитве страх действует даже сильнее телесного недуга, ибо молитва есть духовный, а не телесный акт.

внезапная радость, как и скорбь, ума лишает.

С тех пор я часто замечал, сколь нелогична и непоследовательна человеческая природа, особенно в молодости: отвергая соображения, которыми следовало бы руководствоваться в подобных случаях, люди не стыдятся греха, а стыдятся раскаяния, не стыдятся поступков, за которые их по справедливости должно назвать безумцами, а стыдятся образумиться и жить почтенной и разумной жизнью.

Человеку, постигшему истину, избавление от греха приносит больше счастья, чем избавление от страданий.

Прошли первые минуты испуга, изгладилось и первое впечатление.

Одна мысль о том, что люди могут быть так бесчеловечны, наводила на меня гнетущую тоску.

В ту пору я был так неразумен, что из всех путей всегда выбирал самый худший.

Я напился пьян и утопил в вине все свои обещания и клятвы.

Страшно вспомнить, сколько труда я потратил на эту работу, но кто не отдаст своих последних сил, когда дело идет о том, чтобы добиться свободы!

Ніколи не нехтуйте таємничим передчуттям, яке перестерігає вас про небезпеку, навіть тоді, коли вам здається, що немає ніяких підстав чекати її. Не можна сумніватися в тому, що такі перестороги внутрішнього голосу є виявами невидимого світу і доказом спілкування між душами. І коли таємний голос перестерігає нас про небезпеку, то чому не припустити, що він іде від доброзичливої до нас сили і що його нам дано для нашого ж блага?

Ми проходимо свій життєвий шлях серед незліченних небезпек, картина яких, коли б нам судилось її бачити, збентежила б нашу душу і позбавила б мужності. А ми залишаємося спокійними, бо все, що нас оточує, сховане від наших очей і ми не бачимо тих нещасть, що загрожують нам з усіх боків.

Ризикувати, видно, доля молоді, а засуджувати її безумства - доля людей похилого віку, навчених дорогою ціною власного досвіду.

Як часто в нашому житті лихо, якого ми найбільше боїмось і яке, вразивши нас, здається нам спочатку найжорстокішою пригодою, стає нарешті найпевнішим і єдиним шляхом, щоб позбутись нещасть, які переслідують нас.

Люди куди б менше нарікали на життєві прикрощі, коли б вони порівнювали свою долю з гіршою і дякували б за неї, ніж коли порівнюють її, як це буває завжди, з кращою і через те ще більше ремствують та бідкаються.

Яка дитяча іграшка в руках провидіння - людське життя! І як чудно разом із переміною обставин міняються таємні пружини, що керують нашими пориваннями. Сьогодні ми любимо те, що завтра ненавидимо; сьогодні шукаємо те, чого завтра уникатимемо; сьогодні бажаємо того, чого завтра боятимемось...

Така вже людська природа: ми ніколи не бачимо як слід свого становища, поки не зазнаємо на власному досвіді становища ще гіршого, і ніколи не складаємо належної ціни благам, які маємо, поки не втратимо їх.

Всі наші нарікання на те, чого ми позбавлені, виникають від недостатньої вдячності за те, що ми маємо.