Американский психопат

До Рождества я должен сделать следующее: (1) заказать столик в «Дорсии» на пятницу на восемь, ужин с Кортни, (2) получить приглашение на рождественскую вечеринку на яхте у Трампов, (3) выяснить все, что удастся, о таинственных счетах Фишера, которыми занимается Пол Оуэн, (4) отпилить голову у какой нибудь миловидной шлюхи и послать ее экспресс почтой Робину Баркеру, тупой скотине из Salomon Brothers, и (5) извиниться перед Эвелин, но так, чтобы это не выглядело, будто я извиняюсь.

— Это ничего не изменит. Ты даже пива не пьешь, — бормочу я.
— Но ведь и ты не пьешь.
— Это неважно.

Порнография значительно проще, чем реальный секс, и потому гораздо приятнее.

Я - фальшивка, аберрация. Я - невозможный человек.

...світ стає кращим, коли зникають певні люди. Наші життя не всі пов'язані між собою. Це помилкова теорія. Деяким людям насправді непотрібно бути тут.

Зло — це те, чим ти є? Чи те, що ти робиш?

Усе звелося до одного: помри або адаптуйся.

У суші-ресторані Мак-Дермотт, страшенно розчарований, спитав дівчат, чи знають вони хоч якісь планети Сонячної системи. Ліббі та Керон запропонували Місяць. Дейзі не була впевнена, але запропонувала варіант… Комета. Дейзі думала, що Комета — це така планета. Мак-Дермотт, Тейлор та я, ошелешені, запевнили її, що так і є.

Дорогою до хімчистки я проходжу повз волоцюгу, старого чоловіка, років сорока-п’ятдесяти, сивочолого й огрядного. Він плаче. Відчиняючи двері, я помічаю, що він, на додачу до всього, ще й сліпий, і наступаю йому на ногу, точніше — на її обрубок, і він впускає свого стаканця так, що дрібні гроші розкочуються по тротуарі. Я зробив це навмисно? Як ви думаєте? Може, випадково?

Проходит череда дней. По ночам я сплю интервалами по двадцать минут. У меня нет целей, все как в тумане, возникают навязчивые мысли об убийстве, потом они пропадают, вновь возникают и уходят, тихо дремлют.

Чи зможе вона хоч колись зрозуміти, о я не можу розчаруватися, бо більше нема нічого такого, чого я б чекав?

Роздуми марні, світ не має сенсу.

У мене нема цілей, все навколо, як у мареві, бажання вбивати виринає на поверхню, зникає, виринає і знову йде, дрімає десь поруч...

У мене було все, притаманне людській істоті, - плоть, кров, шкіра, волосся, проте розлад моєї особистості був настільки сильним, так далеко зайшов, що нормальна людська здатність співчувати зникла, стала жертвою повільного й навмисного винищення.

Відколи у світі, в якому ми живемо, неможливо перейматись іншими, ми завжди можемо ґрунтовно зайнятися собою.