Чому я не хочу вертатись до СССР?

Біль цілої душі неможливо виразити у словах в тій мірі, щоб ці слова ожили і били, кидали каменюки у бідолашних читачів, але Івану Багряному вдалося зробити це.

Цей памфлет цінний не лише своїм змістом з точки зору історичного, але й з точки зору пам’яті, чесної пам’яті до тих, хто був жорстоко винищуваний протягом десятків років. Кожен рік – 1927, 1933, 1939, ба навіть 1947, що згадував автор, залишився тавром на душі українського народу.

Де ж вони ділися, ці 10 мільйонів українського населення? Що з ними сталося в країні «цвітучого соціалізму»?

Це питання лягає тяжким тягарем на душу бідолашного читача, який не може стримати свої сльози – сльози безсилого болю. Ти б’єш у розпачі кулаком о стіл, але це емоції, що не допоможуть, що не повернуть ті мільйони, мільярди патріотів.

Письменник порівнює Сталіна з Гітлером, називає більшовизм «червоним фашизмом», а Соловки з Дахау.

Страхіття Дахау і Бухенвальду не перевищують страхіть безлічі енкаведистських катівень та концтаборів в ті роки.

І дійсно… Хай навіть ця оцінка гіперболізована, але автор мав право на це, мав право писати, щоб змінити цей світ, що тяжкою страшною волохатою лапою змів життя сотень і сотень мільйонів. Автор описує більш страшну трагедію – драму українського народу. Страх за життя, за близьких, зневіру у правду, втрату всього людського і, головне, рабську покірність.

Я не хочу вертатись до СРСР тому, що там людина не варта й того, що комаха.

У своєму безсиллі Лозов’ягін спокійно, можна сказати холодно, але із сердечним жаром кидає виклик світу, світу, який не вірить в Правду, якому легше закрити очі на це і поїдати ту медовую «чеснасть», що дає їм товариш Сталін. Багряний не боїться суду, але суду чесного, про що він і написав в своїй статті. Він не є злочинцем, ґвалтівником чи вбивцею.

Я не хочу вертатись до своєї Вітчизни саме тому, що я люблю свою Вітчизну.

Через весь твір проходить антитеза «родіна» (СРСР) – Вітчизна. Завдяки цьому почуття загострюються. Ти почуваєш душею, що це не зрада, а безсилий максимум, на який здатен автор. Він вже не може боятись.

Все, що я мав до страчення, вже стратив.

Біль перемежовується з розпачем. Історія має свій відбиток на сім’ї геніального автора-емігранта. Саме такі твори вчать нас віри, справжньої віри, але не в Бога, не якихось «вождів», а віри в краще. А що нам лишається у нашому безсиллі, як не вірити?..