Цитаты из книги Искусство любить

...мене люблять за те, що я є, або - точніше - мене люблять, бо я є. Цей досвід - що треба любити мати - пасивний. Мені нічого не треба робити, щоб мене любили, - любов матері є безумовною. Усе, що я маю робити, це бути - бути її дитиною. Материнська любов - це благословення, спокій, її не треба добиватися, на неї не треба заслуговувти. Та в безумовності материнської любові є й дещо негативне. Її не тільки не можна заслужити - ї також не можна отримати, створити, контролювати. Якщо вона є - це благословення. Коли ж її нема - здається, що життя втратило всі яскраві барви, і нічого не можна вдіяти задля того, щоб вона з'явилася.

Егоїзм і любов до себе аж ніяк не тотожні, ба більше, це протилежні поняття. Егоїстична особистість любить себе надто мало, а не надмірно - насправді вона себе ненвавидить. Брак зацікавленності собою й турботи про себе, що є лиш одним із проявів нестачі продуктивності, призводить до того, що людина відчува порожнечу та фрустрацію. Вона неодмінно нещасна й стривожено прагне мати від життя ті блага, що їх сама для себе блокує. Скидається на те, що така людина надто про себе дбає, але насправді вона робить невдалу спробу компенсувать брак турботи про своє "я". <...> Дійсно, егоїсти не здатні любити інших, але водночас вони неспроможні любити й себе.

Протилежність статей зникає... Чоловіки й жінки стають однаковими, а не рівними як протилежні полюси. Сучасне суспільство сповідує ідеал рівності без індивідуальності, бо потребує людських атомів - однаковісіньких, - щоб змустит їх функціонувати разом, плавно й без перебоїв. Усі мають підкорятися тим самим командам - і водночас кожен переконаний, що робить це виключно з власної волі. Подібно до того, як сучасне масове виробництво потребує стандартизації товарів, суспільний розвиток вимагає стандартизації людини, і саме її назівають "рівністю".

Коли двоє людей, які досі були чужими одне одному, як і ми всі, раптом дозволяють стіні між ними впасти й почуваються близькими, одним цілим - цей момент єднання є одним із найбільш піднесених та бентежних життєвих переживань. Іще більш чудовим і дивовижним цей момент є для тих, хто досі був відлюдькуватим, самотнім, не знав любові. Диво раптової близькості часто полегшується, якщо воно було поєднане із сексуальним потягом та фізичною близькістю або ініціюється ними. Одначе за своєю природою цей тип любові триває недовго. Двоє людей краще пізнають одне одного, їхня близькість починає втрачати свої дивовижні риси, аж доки суперечності, розчарування та відчуття Нудьги не знищать усе, що лишилося від початкового захвату. Утім, спочатку закохані цього не усвідомлюють: насправді вони сприймають силу своєї палкої "одержимості" одне одним як доказ любові, тоді як ці явища можуть лише свідчити про те, наскільки самотніми вони були досі.

Зріла любов - це єдність за умов збереження цілісності особистості, її індивідуальності. Любов допомагає людині перебороти почуття відчуженості й самоти та водночас дозволяє бути собою, зберігати свою цілісність.

Заздрощі, ревнощі, усі види жадоби - це пристрасті; любов виступає діяльністю, проявом людської сили, що є можливим лише за умов свободи й ніколи не буває наслідком примусу.

Я можу знати, що людина сердиться, навіть якщо вона цього не показує; але можу пізнати її значно глибше - і в такому разі я розумітиму, що вона хвилюється й переживає, почувається самотньою чи її гризе провина. Тоді я зрозумію, що її гнів - це тільки прояв чогось глибшого, і побачу, що ця людина стривожена і спантеличена, але вона радше страждає, аніж сердиться.

Всі типи близькості з часом підупадають. У результаті людина починає шукати любові з новою особою, новим незнайомцем. Цей незнайомець знову перетворюється на "близьку" людину, відчуття закоханості поновно є таке сильне та збудливе, і знову-таки воно поступово починає слабшати. Як наслідок - прагнення нового завоювання, нової любові, що супроводжується незмінною ілюзією про те, що нове кохання відрізнятиметься від попередніх.

Любов до когось - це не просто сильне почуття, це рішення, судження, обітниця. Відчуття з'являється і може зникнути. Як я можу думати, що воно залишиться довіку, якщо мої дії не ґрунтуються на судженні й рішенні? Любов є виключно актом волі і зобов'язанням.

Коли людина любить свою сім'ю, однак байдужа до "чужинців", - це ознака нездатності любити.

Егоїсти не здатні любити інших, але водночас вони неспроможні любити й себе.

Доки любиш іншу людину менше, ніж себе, тобі не вдасться любити себе по-справжньому.

Фройд припустив, що чоловіка штовхає вперед безмежне бажання оволодіти всіма жінками, і тільки під тиском суспільства він не здатен утілити це в життя. Як наслідок, усі люди неодмінно ревнують одне одного, і ці взаємні ревнощі, разом із суперництвом триватимуть завжди, навіть якщо всі соціальні й економічні передумови зникнуть.

Якщо я прив'язаний до іншої людини, бо втратив ґрунт під ногами, він або вона може мене врятувати, одначе такі стосунки не матимуть із любов'ю нічого спільного. Дивовижно, але сама здатність бути на самоті є умовою для здатності любити.

За наявності нарцистичної орієнтації людина сприймає як реальність тільки те, що існує всередині неї, тоді як усі явища зовнішнього світу не становлять собою носіїв реальності - вона сприймає їх виключно з такого погляду: корисні вони для неї чи ж небезпечні. Усі прояви психозу свідчать про крайню неспроможність бути об'єктивним. Для божевільної людини існує тільки одна реальність - та, що всередині неї, зіткана з її страхів і бажань. Божевільцеві або тому, хто спить, абсолютно не вдається об'єктивно сприймати зовнішній світ. Але ми всі є більш-менш божевільними чи такими, що сплять, усі ми сприймаємо світ необєктивно - це викривлене сприйняття спричиняє нарцистична орієнтація.

Скільки батьків сприймають поведінку власної дитини з позиції її слухняності, того, чи дає вона їм задоволення, чи можуть вони нею пишатися тощо - замість того, щоб сприймати чи принаймні цікавитися тим, що відчуває сама дитина? Скільки жінок вважають своїх чоловіків за недоладних чи дурних, бо ті зовсім не схожі на уявний образ лицаря в сяйливих обладунках, що вони могли вигадати ще в дитинстві?

Лише та людина, яка вірить у себе, може бути вірною іншим, бо тільки вона може бути впевнена в тому, що в майбутньому буде достоту такою, як і тепер, а отже відчуватиме й діятиме так само, як робить це зараз.

Любов - це акт віри, і якщо людині бракує віри, їй бракує й любові.

В сучасному світі тільки мученик або божевільний здатен любити.

Форма псевдолюбви, которая нередко встречается и часто воспринимается (а еще чаще изображается в кинокартинах и романах) как «великая любовь», это любовь-поклонение. Если человек не достиг обретения чувства самостоятельности, осознания собственного «я» в плодотворной реализации собственных сил, он имеет склонность «преклоняться» перед любимым человеком. Он отчужден от собственных сил и проецирует их на любимого человека, которого почитает как summum bonum [54], воплощение любви, света, блаженства. Тем самым он лишает себя всякого ощущения собственной силы, теряет себя в любимом человеке вместо того чтобы обретать себя в нем.

Форма псевдолюбви, которая нередко встречается и часто воспринимается (а еще чаще изображается в кинокартинах и романах) как «великая любовь», это любовь-поклонение. Если человек не достиг обретения чувства самостоятельности, осознания собственного «я» в плодотворной реализации собственных сил, он имеет склонность «преклоняться» перед любимым человеком. Он отчужден от собственных сил и проецирует их на любимого человека, которого почитает как summum bonum [54], воплощение любви, света, блаженства. Тем самым он лишает себя всякого ощущения собственной силы, теряет себя в любимом человеке вместо того чтобы обретать себя в нем. Поскольку обычно никто не может в течение долгого времени согласовывать свою жизнь с ожиданиями почитателя-идолопоклонника, то у того непременно наступает разочарование, и в качестве исцеления он отыскивает нового идола, и иногда так происходит циклически раз за разом. Что характерно для этого типа любви-поклонения, так это сила и внезапность любовного переживания на начальном этапе. Эта любовь-поклонение часто изображается как истинная, великая любовь; но хотя она, казалось бы, должна свидетельствовать о силе и глубине любви, на самом деле она обнаруживает лишь неутоленность и отчаяние поклоняющегося. Нет необходимости говорить, что нередко два человека относятся друг к другу с взаимным поклонением, которое иногда, в наиболее тяжелых случаях, представляет собой folie à deux [55].

Еще одну форму псевдолюбви можно назвать «сентиментальной любовью». Ее сущность в том, что любовь переживается только в фантазии, а не в реальных отношениях с другим конкретным человеком. Наиболее широко распространенная форма этого типа любви — это заместительное любовное удовлетворение, переживаемое потребителем кинокартин, журнальных любовных историй и песен о любви. Все неосуществленные желания любви, единства и близости находят удовлетворение в потреблении такой продукции. Мужчина и женщина, которых в отношениях с их супругами разделяет стена отчужденности, бывают растроганы до слез, сопереживая счастливой или несчастливой любовной истории, разыгрываемой на экране. Для многих пар видеть эти истории в кино — это единственный способ пережить любовь — не друг к другу, а вместе, в качестве зрителей «любви» других людей. Пока любовь существует как сон наяву, они могут соучаствовать в ней; но как только они возвращаются к реальности отношений двух реальных людей, — они становятся холодны.

Другой аспект сентиментальной любви представляет собой абстракция любви во времени. Пара может быть глубоко растрогана воспоминаниями о своей прежней любви, хотя когда их прошлое было настоящим, никакой любви не чувствовалось, — или фантазиями о своей будущей любви. Сколько помолвленных или молодоженов мечтают о блаженстве любви, которая придет в будущем, тогда как в тот момент, в котором они живут, уже начинают скучать друг с другом? Эта тенденция совпадает с общей установкой, характерной для современного человека. Он живет в прошлом или в будущем, но не в настоящем. Он предается сентиментальным воспоминаниям о своем детстве и своей матери или строит счастливые планы на будущее. Переживается ли любовь заместительно, как соучастие в выдуманных переживаниях других людей, переносится ли она из настоящего в прошлое или будущее, такая абстрактная и отчужденная форма любви служит наркотиком, который облегчает боль от реальности, одиночества и отчуждения.