Цитаты из книги Україна у вогні

Нацизм не має серйозного значення, поскільки у фашистів, об ти знав, нема фактично ніяких ідей. Це сліпа сила, щось вроді надзвичайної грозової хмари.

Мораль. В цій війні не буде переможців і переможених, а будуть загинулі і уцілілі...

Душі у людей були малесенькі, кишенькові, портативні, зовсім не пристосовані до великого горя.

Я дам одному брату зброю, другому ні, от вони й вороги до смерті!

Кожен з нас мусить одержати дві перемоги. Перемогу над фашистами, відчизняну спільну велику перемогу. І другу перемогу свою малу - над безліччю своїх недостатків, над грубістю, дурістю, над злом, неуважительностю і, до речі, поганим ставленням до жінки.

Погані ми були історики? Прощати не вміли один одному? Національна гордість не виблискувала в наших книгах класової боротьби? Почекай, засяє, та так засяє на весь добрий людський світ, що осліпнуть від заздрощів навіки всі твої фашистські нащадки.

Багато благородної праці, багато ласки, добра і доброї згоди треба збагнути, знайти і принести в життя, щоб загоїти якось душевні каліцтва і рани людські.

Тут на підставі закону можна такого насудити, що й плакати буде нікому

В неволі зло - велике діло

Світе мій убогий! Де на тобі пролилося ще стільки крові, як у нас на Україні? Де стільки передсмертних криків, сліз, відчаю?..

В цій країні не буде переможців. Будуть загинулі і уцілілі

В неволі зло — велике діло.

Народ безсмертний, ви казали, товаришу мій. Ой, важке наше безсмертя! Важка доля народна...

Вони вдунули в мою душу помсту, і я ожила

Коли її вели на допит, вона ледве йшла. Все її молоде тіло утратило свою силу й ніби розтало. Вона немов падала з великої висоти на землю в страшній свідомості, що парашут за спиною не розчинився і вже тепер їй ні спинитися, ні крикнути, ні покликати... Земля невблаганно тягла її до себе, земля.

Багато лихих надзвичайних вітрів носило її, мов піщинку у пустелі. Багато горя і бруду з трудних кривавих шляхів і переплутаних стежок прилипло до молодого її тіла і душі. Не раз і не два кричало, розтиналося, горіло огнем у грудях дівоче її сумління під тиском мерзоти і невблаганного насильства на широкому терені аморальності і занепаду.

Душі у людей були малесенькі, кишенькові, портативні, зовсім не пристосовані до великого горя. Вони виросли в атмосфері легкого успіху і радощів. Сувора, мужня доба необхідності давно вже здавалася їм закінченою, перейденою, і вони плавали вже кілька літ в царстві свободи, мов рибки в тихій неглибокій річечці, де було завжди видне і дно, і небо, і лататтячко, й омутець.

О українська земле, як укривавилась ти! Ріки кров'ю поналивано, озера слізьми та жалем. Байраки й переправи трупом запалися, гноєм і передсмертною блювотою. Степи гнівом утоптано, та прокляттям, та тугою і жалем.

— Не хотіли ярем, треба було битися за волю. — Не могли всі битися... — На жаль, це так. Але будуть битися. А хто не буде — вмре.