Аквариум

Можна залишити за дужками те, що Союз, якщо дивитись на речі прямо і неупереджено, був просто-таки монстром Франкенштейна посеред державних утворень, зібраний і зшитий грубими білими нитками, що він від перших хвилин свого існування, не усвідомлюючи свого потворства, перся у всі відчинені і зачинені двері, викликаючи то страх, то огиду, а найчастіше - усе разом взяте...так ось, можна це залишити за дужками, можна собі уявити, що з плином часу якісь частини його справді зрослися і почали жити і функціонувати, що все стало звичним, до всього притерпілися. А потім у якийсь момент з'ясовується, що це все була просто фікція, збіг обставин, ілюзія, яка, зрештою, неодмінно мусила розвіятися.
І що стається потім? Усе аж занадто передбачувано: рано чи пізно починається процес відторгнення, гниття на живому тілі, і цей Франкенштейн, ідучи своєю дорогою, врешті-решт втрачає на кожному кроці частинку себе.
І тепер, по двадцяти роках після розвалу Союзу, скажи, як мають почуватися його мешканці, усвідомлюючи, що їх виносила і виховала мертва потвора.

Я легко уявляю собі людину, яка може швидко і безболісно впоратися зі своїми невдачами. Слюсар Петро, бізнесмен Володя чи продавчиня Наталка переживають власну життєву драму і весь біль від неї максимум за десять років, - після цього пам'ять просто втомлюється відшуковувати болючі моменти в минулому. Та й взагалі, людський вік і без того занадто короткий, якщо розглядати його в глобальному контексті, отже спрацьовують якісь механізми самозахисту, і одного ранку чорнила, якими ти описував те погане, що з тобою відбувається, закінчуються - і перед тобою опиняється чистий аркуш паперу.

Я завжди боявся людей, які ось так, від поганого настрою чи ще гірше - з власного бажання, можуть серйозно поміняти ставлення до близької людини, вміють абстрагуватися від реальності та всього, що ця реальність містить. Завжди боявся тих, хто вміє жити подвійним життям, хто легко знімає і вдягає маски. Тих, хто залежно від ситуації вміє витягати із себе іншу сутність і при цьому не відчуває найменших докорів сумління за те, що перебуває в стані постійного намагання надурити дійсність. Я не ненавиджу їх, вони мені не огидні, це просто страх перед тим, що хтось може бути байдужим до всього, що відбувається, - хоча би одним зі своїх облич. Щось є в цьому нелюдське.