Проблема хліба

Леле! Вона була тiльки самичка, маленька самичка, що не вигадала кращого, як змагатись до рiвноправностi. Я маю жаль до жiнок — вони нещаснi: те, до чого їм треба було б iти, лежить уже позад них. Чи не гадають вони знайти щастя на новому шляху? О, чоловiк давно вже йде цим шляхом, а щастя ще не знайшов!

Я почуваю себе, мов немовлятко в колисцi, я нiби ссу великi груди iснування. Мене колише життя, що я бачу, i його гармидер спiває менi пiсню. Я нiби стою на височезнiй горi, й бiля нiг моїх — хмари й земля. А поруч — сонце, якому моляться, i я можу обняти його, як брата.

Сьогоднi недiля, день i для мене святковий. Минулi днi я ходив мов безнадiйно закоханий. Часом мене опановувала млявiсть; я з тонкою насолоднiстю мрiяв про маснi пирiжечки, i, коли уявляв собi їхнiй смак, кров менi палахкотiла й бухала в голову. Я викликав їхнiй образ, i коли вони, мов живi, лежали передi мною, рожевенькi й гарненькi, — менi душу захоплював нестримний потяг до них, i я навiть написав на честь пирiжечкiв прекрасний сонет.

А сьогоднi я мав їх фiзично.

Я не потребую багато — аби пiдтримати життя. Я люблю читати, гуляти ввечерi, мiркувати й не вбачаю достатнiх пiдстав на те, щоб вiдмовитися вiд цього через шлунок.

Як чудно! Тут смерть, а ми надягнемо кожухи, запалимо грубки й електрику та житимемо взимку, як улiтку, ще навiть радiючи з рiзноманiтностi. Ми пiдемо в театри, в гостi, а тут мерзнутиме трава пiд снiгом i спиняться рiчки. От i я, природо, стою перед новим життям, а ти в цей час берешся смертю. Ти родила мене, а я тебе покинув, невдячний син, i в твоїх сльозах є хоч одна й за мою зраду.

Немає нiчого хибнiшого, як ототожнювати iдею твору з думками автора. На жаль, читач i критика слабують на цю недоречну хворобу. Тут я якнайрiшучiше застерiгаюся проти цього поширеного забобону. "Гарний письменник користується не тiльки з власних думок, але й iз думок своїх добрих знайомих" (Нiцше). Хто має вуха слухати, хай чує.