Давня казка

Не поет, у кого думки
Не літають вільно в світі,
А заплутались навіки
В золотії тонкі сіті.

Не поет, хто забуває
Про страшні народні рани,
Щоб собі на вільні руки
Золоті надіть кайдани!

Трудно навіть розказати,
Що за лихо стала в краю,
Люди мучились, як в пеклі,
Пан втішався, як у раю.

Не журись, еоли недоля
В край чужий тебе закине!
Рідний край у тебе в серці,
Поки спогад ще не гине.

Не журись, немарно пройдуть
Сії сльози й тяжка мука;
Рідний край щиріш любити
Научає нас розлука.

Золотих не хочу ларів,-
з ними щастя не здобуду.
Як яними увінчаюсь,
То поетом вже не буду.

Не поет, ц кого думки Не літають вільно в світі,
А заплутались навіки
В золотії тонкі сіті.

Золотих не хочу лаврів, -
З ними щастя не здобуду.
Як я ними увінчаюсь,
То поетом вже не буду.
Не поет, у кого думки
Не літають вільно в світі,
А заплутались навіки
В золотій тонкі сіті.
Не поет, хто забуває
Про страшні народні рани,
Щоб собі на вільні руки
Золоті надіть кайдани!

Трудно навіть розказати,
Що за лихо стало в краю, -
Люди мучились, як в пеклі,
Пан втішався, як у раю.

Не журись, коли недоля
В край чужий тебе закине!
Рідний край у тебе в серці,
Поки спогад ще не гине.

Та чого нам, люди добрі,
За новинками впадати?
Може, часом не завадить
І давніше пригадати.