Море-океан

Трапляється й таке. Плекаєш мрії, по- своєму, як щось інтимне, а потім життя не бажає грати з тобою заодно, викидає їх, однією миттю, фразою, і все розвалюється. Трапляється. Утім, жити - справа невдячна. Доводиться змирятися. Життя не знає, що таке вдячність, якщо розумієте, до чого я веду.

[...] написати людині - це єдиний спосіб чекати її, не завдаючи собі болю.

Єдиною людиною, яка насправді мене дечого навчила, був стариган на ім'я Даррел, він завжди казав, що є три різновиди людей: ті, хто живуть біля моря, ті, що кидаються в море, і ті, які спромоглися повернутися з моря живими. І додавав: побачиш, як здивуєшся, дізнавшись, котрі з них найщасливіші.

- Іноді я питаю сам себе, на що ми чекаємо.
Тиша.

• Поки стане запізно, мадам.

Справді, часом трапляються миті, у які всюдисущі та логічна мережа випадкових послідовностей здається, заскочена життям зненацька, і сходить у партер, змішуючись із глядачами, облишивши сцену, щоб там, під променями запаморочливої й несподіваної свободи, невидима рука виловила в безмежному лоні ймовірностей і серед мільйонів речей одну-єдину річ, дозволивши їй статися.

- Еделю, чи можна створити людей, які не скривдять?
Про це слід у Бога спитати в слушний час.

Спасают желания. Только они истинны. Будь с ними - и ты спасёшься.

Жизнь - это вам не фунт изюма.

Наверное, мир - это рана, и кто-то зашивает её в этих переплетенных телах

-По вашему чайки тоже молятся?
-Еще бы. Особенно перед смертью.

— Что это за место такое, где люди то ли есть, то ли их нет; они бесконечно слоняются, как будто впереди у них вечность…
— Здесь берег моря. Ни земля, ни море. Этого места нет.
Элизевин встает. На ее губах улыбка.
— Это край ангелов.

— Корабли и есть глаза моря.
— Но кораблей сотни…
— Вот и у моря сотни глаз. Что оно, по-вашему, только двумя управляется?
Действительно. При такой-то работе. И таком размахе.
— А как же кораблекрушения? А бури, тайфуны и все такое прочее… Для чего морю топить корабли, если это его глаза?
— А что… вы глаз никогда не закрываете?

Если есть на свете место, где тебя нет, то это место здесь. Уже не земля, но еще и не море. Не мнимая жизнь, но и не настоящая. Время. Проходящее время. И все. Идеальное убежище. Здесь мы невидимы для врагов. Чисты и прозрачны.

Всякий, кто общался с Плассоном, приходил к двоякому заключению: либо он был несносным задавакой, либо просто ненормальным

Дивны творения матери-природы, особенно когда расстарается. Умом не охватишь.

- Стало быть, вы падре Плюш.

• Верно.
• Это вы мне писали.
• Я.
• У вас довольно странная манера письма.
• В каком смысле?
• Не обязательно было все рифмовать. Я приехал бы и так.
• Вы уверены?

Если дать жизни время, она так к тебе повернется, что уже ничего не переделать, и тогда всякое твое желание приносит сплошные мучения.