Кто убил Паломино Молеро?

Людина завжди прагне дошукатися правди, але коли знаходить її, часто домішує до неї зручні для себе деталі. Так, певне декорування інформації завжди має місце. А чи існує правда в чистому вигляді?
Певно, що ні. Якщо сприймати правду у значенні «справедливість», то тут справи ще гірші. Адже всезагальної справедливості «для всіх і кожного» просто не існує. І сюжет цієї невеличкої повісті тому доказ.

Перуанський прозаїк, лауреат Нобелівської премії з літератури 2010 року, Маріо Варгас Льйоса у своїх творах завжди немов загравав з політикою і владою. Часто у його текстах піддавались остракізму військові. І не дивно, адже письменник ніколи не був байдужим до становища своєї країни і вважав себе уповноваженим «рупором» правди. Кому, як не інтелектуалові, належить відстоювати головні чесноти суспільства. Несправедливість, зловживання владою, бюрократія і безкарність чиновників присутні майже в кожному тексті Льйоси.

«Хто вбив Паломіно Молеро?» — сповнена драматизму детективна повість, що була написана через обурення Маріо Варгас Льйоси випадком, який мав місце на військово-повітряній базі у Таларі. Сталося вбивство молодого льотчика, але злочин довго замовчувався (і керівництвом, і пресою) й винуватці так і не були покарані. Схоже, спрацювала горезвісна «кругова порука». Як тут міг змовчати письменник?

Майже стовідсотково віддзеркалюючи реальні обставини, письменник являє світу історію ні в чому невинного молодого льотчика Паломіно Молеро, котрого знаходять по-звірячому вбитим і оскопленим поблизу бази військово-повітряних сил. До справи беруться досвідчені поліцейські — лейтенант Сильва і його підлеглий Літума. До речі, з Літумою ми зустрічаємось не вперше. Цей персонаж часто з’являється у текстах Льйоси («Літума в Андах», «Зелений Дім»). Так от, саме цьому дуетові випало розворушити справжній вулик з безкарних злочинів серед військових високопосадовців.

З самісінького початку слідчі стикаються з опором з боку так званих «тузів».
Їм заважають докопатися до правди. Одразу ж зрозуміло, що до обставин смерті причетні люди у формі й вони будуть опиратися до самісінького кінця. І, навіть, якщо вину буде доведено, простий люд не йме віри в чесність суддів.

При тому, простий народ, який уособлює собою дон Херонімо, підозрює у змові з «тузами» навіть поліцію. Хоча лейтенант Сильва й Літума частенько можуть дозволити собі перехилити чарку у товаристві дона Херонімо й інших завсідників таверни доньї Адріани, коли справа стосується виключно робочих моментів вони не залишаються поза підозрою у хабарництві і змові. Посиденьки посиденьками, але вони все ж таки «чортові фараони» для решти.

Отже, розповсюджена думка про «честь мундира» знаходить своє практичне підтвердження, за словами відвідувачів харчівні. Але найвражаючим є те, що дізнавшись правду про мотиви і обставини вбивства Паломіно Молеро, перуанці не вірять «правді», вони доточують до неї якісь безглузді деталі, декорують її, повністю викривлюють. Здається, вся детективна праця двох слідчих просто зійшла нанівець, знецінилась, хоча й не залишилась непомітною для поліційного керівництва. І воно своєрідно відмічає їх трудові звершення.

Схоже, лейтенант Сильва й Літума розворушили не тільки військовий, а й поліційний вулики. Лише смикни за один кінець бюрократичної мотузки — зачепить усіх, бо пов’язані один з одним влада і гроші. Й Маріо Варгас Льйоса не втомлюється нам про це розповідати, а ми, маючи наочні приклади у нашому сьогоденні, легко й з розумінням справи сприймаємо його тексти, тим більше в такому хорошому перекладі.

Маріо Варга Льйоса - володар Нобелівської премії з літератури 2010 року "за зображення структури влади і яскраві картини людського супротиву, повстання і поразки". Книга "Хто вбив Паломіно Молеро" якраз виступає хорошим прикладом тієї літератури, за якою автор і отримав Нобеля.

Трапляється вбивство. Та ще і не просте, а досить криваве, збочене -молодого хлопця Паломіно знаходять по звірячому вбитим. За розслідування беруться 2 полісмени, та чи восторжествує правда, коли до неї докопаються? Чи ж один закон для всіх? І чи не зробить людська молва сама собі медвежачу послугу?
Книга досить маленька обсягом, в ній абсолютно не розкриваються характери головних героїв, але це скоріше для того, щоб ще раз нагадати, що в добре налагодженій системі особистості ролі не грають. Вони виступають просто знаряддям і будуть списані, якщо перестануть задовольняти систему і відповідати її вимогам.

Паломіно помирають щодня. Зазвичай їх просто не помічають.

Коротка, але напружена детективна історія, що вийшла з-під пера Нобелівського лауреата, перуанця Маріо Варґаса Льйоси.
Книга «Хто вбив Паломіно Молеро?» дуже яскраво віддзеркалює гостру соціальну напругу, яка виникає тоді, коли суспільство поділене на нерівні «касти» – бідняків і багатіїв, безправних простолюдинів і можновладних чиновників, і т. д. Останніх Льйоса називає «тузами», які все одно в будь-яких обставинах вийдуть сухими із води…
Надзвичайно жорстоке вбивство молодого хлопця Паломіно Молеро ставить на вуха всю округу. Двоє добросовісних поліцейських беруться хай там що розплутати цю складну справу. Хоча й розуміють, що якщо за злочином дійсно стоять «тузи», зробити це буде ой, як нелегко!
Перешкоди одна за одною з'являються на шляху в слідства. Втім, як виявилось, у цій моторошній історії не останню роль зіграло також і кохання (куди ж без нього?)
Але саме любовна лінія мені видалась розкритою не до кінця. Дуже багато запитань вона все ж залишила без відповіді.

Загалом книжка безперечно варта уваги, та ще й читається на одному подиху. Нобеля дали недаремно!

Можна сказати, що Варгас Льйоса - автор на любителя, але я - один з таких любителів. У нього також є свій світ на кшталт фолкнеровської Йокнапатофи, маркесовського Макондо чи амадуанської Баїї - тільки його округ не лише Ліма, П'юра чи Талара, а набір персонажів, що діють у будь-якій точці Перу, наче балаганні ляльки, обігруючи чергову авторську ідею. Саме такою парою ляльок є сержант Літума й лейтенант Сильва, що по заангажованості з ними може конкурувати хіба що дон Рігоберто, чи "поет Хоакін Рамос з моноклем і козою, яку називав своєю газеллю". А розслідувати поліціянтам доводиться загадкове й жорстоке вбивство Паломіно Молеро, юнака, що уславився в усій окрузі чудовим виконанням болеро і не тільки, так що користувався шаленим попитом для виконання серенад на замовлення. А крім того, попри білий квиток, пішов добровольцем на військову авіабазу, аби бути ближче до загадкової коханої.

Мало того, що слідство ведеться якось дивно, - здається, про те, що саме сталося відомо усім, крім хіба що поліціянтів. Але всі з нетерпінням очікують, що злочин буде розкрито, а вбивцю покарано. І зацікавлення в тому, чи відбудеться покарання, не менше ніж вболівання за те, щоб лейтенант нарешті вже "укоськав свою гладуху" донью Адріану.

Але, коли злочин через 19 днів розкрито, всі чомусь невдоволенні: пересічні громадяни тим, що вбивцями виявляються зовсім не "тузи", як їм хотілося б, тож тим знову вдається уникнути кари; а органам, звичайно, не до вподоби виносити сміття зі своєї хати, особливо коли "сміттярі" - функціонери з іншого відомства. Та й інше відомство теж не в захваті - тож прямувати горе-детективам, попри начебто успіх, туди, де козам роги правлять. Та й з доньєю Адріаною вийшло теж якось зовсім неочікувано...

Я зауважив також цікаву деталь (не знаю, можливо й збіг): Palomino Molero з іспанської чи не Голубочок М'ясорубка? Чи не в таку ж м'ясорубку потрапив закоханий туркітливий "голубочок" в суспільстві, де почуття - ніщо, хіба що тема для чергового шлягера на кшталт:

Як тут не погодитись із філософським підсумком Літуми: "Трясця твоїй матері!"

Честно говоря, я испытала чувство отчаяния и безысходности после прочтения этой небольшой повести.  Я не скажу, что я в восторге, что чувства и эмоции захватили меня, но некие струны моей души писателю удалось затронуть.
Полицейские - сержант Литума и лейтенант Сильва расследуют дело о страшной смерти молодого военного срочной службы Паломино Молеро. Совсем молодой мальчишка, новобранец, погиб страшной смертью в жестоких мучениях. Расследование затрудняется тем, что воинская летная часть, где служил погибший строго охраняется и её руководство препятствует полицейским не то что зайти о посмотреть как и где нес свою службу Паломино, но и поговорить с его сослуживцами. Полицейские не дураки, они понимают, что именно там собака и порылась. Но без санкции главного военного чина им ничего не узнать. Казалось бы следствие зайдёт в тупик. Да, собственно, они и были к этому готовы, ведь погибший всего лишь чоло. Так сказать низшая раса, мальчишка-метис, из семьи бедняков, выживающих в Таларе. И не важно, что он невероятно талантлив - голос у него завораживающий. Парень невероятно хорошо пел. Но он чоло, а это как приговор - никому ты не нужен, ничего ты не добьешься, ничего не сможешь доказать, вся твоя жизнь - бедность и выживание. И если бы не анонимное письмо, ничего бы полицейские не узнали. Но и их знание не дало свершиться справедливости. Там где есть неравенство нет справедливости.
Понравилось, что автор не зацикливается на ужасах, а показывает жизнь обычных людей, простых полицейских не высоких рангов. И в этой жизни есть место и юмору, и страстям, и огорчениям, и радостям.