Цитаты из книги Fahrenheit 451

Я пам"ятаю, як помирали газети, наче велетенські метелики у вогні. І ніхто не пробував їх воскресити. І ніхто не жалкував за ними. А уряд, побачивши, наскільки спокійніше буде, коли люди читатимуть лише про пристрасні поцілунки й жорстокі бійки, завершив справу, покликавши вас, повелителів вогню.

... телевізійні зображення - "реальність". Ось вони перед вами, вони об"ємні. Вони кажуть вам, що ви повинні думати, і втовкмачують вам це в голову. Отож вам і починає з д а в а т и с я, ніби це правильно. Ви починає те в і р и т и, що це правильно. вас так настирливо підштовхуть до певних висновків, що ваш розум не встигає обуртись: "Які дурниці!"

Вона хотіла знати не те, як щось робиться, а Чому. А така допитливість може бути небезпечною. (Бітті)

А книжки - це заряджена рушниця в помешканні сусіда. Спалити її! Розрядити рушницю! Зруйнувати людський розум!

Життя стає якимось великим блазнюванням, Монтег. Усе гримить, кричить, гуркоче! Бац! Бах! Трах!

...чимало людей ознайомилися з "Гамлетом", прочитавши одну сторінку переказу в збірнику, який твердив: "нарешті ви зможете прочитати всіх класиків! Не відставайте від своїх сусідів!" Розумієте? З дитячої кімнати - в коледж, а потім назад в дитячу кімнату. Ось вам інтелектуальний стандарт, що панував минулі п"ять чи більше століть.

Він відчував її присутність, бачив її, не розплющуючи очей, - волосся, спалене хімічною фарбою, ламке, мов солома, очі, наче прикриті невидимими більмами, намальовані закопилені вуста, худорляве від дієти, ніби тичка, тіло, біла, як сало, шкіра. Іншою вона йому й не пригадувалась...

...він заплакав, - не від думки про смерть Мілдред, а від думки, що не зможе плакати, коли вона помре. Дурний, спустошений чоловік біля дурної, спустошеної жінки.

... люблю закинути голову, як оце зараз, і ловити дощові краплини язиком. Вони смачні. Ви хоч раз пробували?

Вы можете закрыть книгу и сказать ей: «Подожди». Вы ее властелин. Но кто вырвет вас из цепких когтей, которые захватывают вас в плен, когда вы включаете телевизорную гостиную?

Ведь книги существуют для того, чтобы напоминать нам, какие мы дураки и упрямые ослы. Они как преторианская стража Цезаря, которая нашёптывала ему во время триумфа: «Помни, Цезарь, что и ты смертен».

"Нас слишком много, - думал он. - нас миллиарды, и это слишком много. Никто не знает друг друга. Приходят чужие и насильничают над тобой. Чужие вырывают у тебя сердце, высасывают кровь. Боже мой, кто были эти люди? Я их в жизни никогда не видел."

"Они хотели убить меня", - подумал Монтэг. Он стоял, пошатываясь. "Да, они хотели убить меня, просто так, ни с того ни с сего, не задумываясь над тем, что делают".

Каждый должен что-то оставить после себя. Сына, или книгу, или картину, выстроенный тобой дом или хотя бы возведенную из кирпича стену, или сшитую тобой пару башмаков, или сад, посаженный твоими руками. Что-то, чего при жизни касались твои пальцы, в чем после смерти найдет прибежище твоя душа. Люди будут смотреть на взращенное тобою дерево или цветок, и в эту минуту ты будешь жив.

"Живи так жадно, как будто через десять секунд умрешь."

У людей теперь нет времени друг для друга. А вы так хорошо отнеслись ко мне. Это редкость.

...невидимые, как невидима пуля в бешеной быстроте своего полёта, и не знакомый с огнестрельным оружием дикарь не верит в неё, ибо её не видит, но сердце его уже пробито...