Рецензия на книгу

• 

  yusjanja

  8 июня 2018

  Драматичний твір Лесі Українки виявився для мене несподіванкою (хоча й експертом з її творчості ніколи не була). В думках при прочитанні зринала трагедія Шекспіра, але драма нашої українки зовсім інша.
  ⠀
  Історія взаємного кохання, яке не мало перешкод, та через надуманий страх спадкової хвороби знищило двох молодих людей.
  ⠀
  Блакитна троянда... Це особлива квітка, символ рицарського кохання. Так трактував своє розуміння високого почуття головний герой, Орест, романтична натура. На противагу йому, як і в тлумаченні "кохання" - Мілевський, прагматик: "Шлюб - це кайдани, хоч і золоті, а кохання не любить кайданів. Хатнє багаття гарне тільки на картинах і то не завжди... Любов - це балеріна; одягніть її в візитову призвоїтову сукню або, не дай боже, в капот, і вона стратить свої чари!"
  ⠀
  Проте з такими прозаїчними поглядами, Мілевському щастить в коханні. Як дві інтерпретації поняття "кохання", так і дві любовні лінії у драмі - відносини звичайного приземленого подружжя й кохання-примара між психологічно нестабільною парою.

  Нижче лист, в якому наша видатна поетеса згадує про цю драму.

  До Л. М. Драгоманової-Шишманової (20 вересня (2 жовтня) 1896 р. Колодяжне)
  "...Мій докторальний тон нехай тебе не дивує, з тих пор, як я скінчила свою драму, я виросла якраз на два цалі вгору (cela ce comprend!) і дивлюсь на всіх згори вниз. От, Лідочка, снився мені «вещий сон», аж навіть тобі розкажу. Перечитувала я вчора в сотий раз свою драму і медитувала над нею до пізньої-препізньої ночі, врешті, настав час, коли і поетові і музі захотілося спать, і ми розійшлись: одна – на Парнас, а друга – на своє ліжко.
  ⠀
  Ну… сниться мені, що іде моя драма на сцені і головну роль граю я сама (que Dieu m’en preserve!), іде акт, іде антракт – 1-й, 2-й, 3-й, 4-й, – в публіці нічого не чуть, врешті, фінал, на сцені чогось темніє, а занавісі не спускають, я врешті – хоч се мені по ролі не полагається – питаю: «Чому не спускають завіси?» Хтось відповідає саркастичним тоном: «Бо нема перед ким!» Я дивлюсь: у партері – «аравійська пустиня», порожні ложі чорно позіхають, на галерею у мене не стало одваги поглянути. Моя драма провалилась avec… un silence sonore!.. І я в розпачі кричу: «Свисток, все царство за свисток!» Розумієш – уже не аплодисмент, а хоч свисток!.. Але і сей розпачливий поклик зостається гласом вопіющого в пустині… Раптом я згадую, як Шіллер провалився перший раз, читаючи свого «Фієско» противним швабським акцентом, – промінь надії блиснув – і я прокинулась! Ах, се був тільки сон!.."

  244