Рецензия на книгу

• 

  bronzovka

  23 февраля 2018

  "Ми запрограмовані померти заради своїх дітей..."

  Чудовий психологічний трилер, якісний та з гарним присмаком буденної філософії. Тобто гостросюжетне начало поєднано із чудовими думками. Як і годиться, розгадка ближче до кінця. Багато особистісних переживань, дуже по-людськи. Четвірка з плюсом!!!
  Але попри всі важкі і жахаючі сцени, для мене особисто була важливою тема батьки-діти. І цей уривок сподобався найбільше : "ЦИТАТА":
  "Ми всі нікчемні, неважливі істоти. Великими й значущими ми можемо стати лише в серцях одне одного, і саме це дає нам мету, гордість і самоповагу. Нам треба, щоб батьки любили нас без причини, без логіки, просто так. Ми потребуємо, щоб вони дивилися на нас крізь рожеві окуляри цієї любові, і, хай там що, говорили нам усіма способами, як вони радіють із того, що ми з’явилися на цій землі. Так, колись ми дізнАємося, що наш глиняний жираф геть зовсім не шедевр. Але коли ми знаходимо його на горищі, він змушує нас плакати, бо знаємо: батьки, дивлячись на цей покручений кавалок глини, без причини відчували гордість, хотіли обійняти й утішити нас, коли ми помилялися. Це те, чого ми потребуємо від батьків дужче, ніж правд про те, які ми мізерні. У нашому житті зустрінеться ще достатньо людей, котрі нагадають про це і дадуть неупереджену оцінку нашій посередності."

  5 понравилось

  0

  795