Рецензия на книгу

• 

  Marysienka5 февраля 2018 г.

  Є історії мов ріки: як малий рівчачок, що тече попервах несміло, вони перетворюються в повноводну річку і в мент кульмінації виходять з берегів заданого напрямку, і розливаються, заповнюючи все на своєму шляху.

  Несміливо прозирає орнамент розповіді на початку: багато імен, які годі запамятати, події переливаються одна в іншу так, що втрачається зв'язок чи натяк на хронологію... Зовсім тобі казка. Вигадка. Але пригадаймо історії, які нам переповідали наші дідусі чи бабусі. Хіба немає в них цього елементу казковості, цього невловимого пензля, який стирає межі між реальним і вигаданим? Так і в історії Лялі, або ж Гелени, Бенецької: одні історії нагромаджуються на інші, деякі проступають на полотні пам'яті з такою чіткістю і ясністю, так ніби і просяться бути розказаними, а деякі блякнуть і відходять на другий план... Така властивість людської пам'яті: фрагменти спогадів постають у чудернацькій мозаїці історій, хаотично вихоплених пам'яттю із різноманітних контекстів.

  Є історії занадто інтимні, щоб можна було переповісти їх у будь-кий спосіб яко приманку для зацікавлення майбутнього читача. Їх треба просто читати, а прочитавши (як у випадку з "Лялею"), згадати теплим словом усіх своїх спочилих дідусів-бабусь-прадідусів-прабабусь, і міцно обійняти живих.

  5

  425