Рецензия на книгу

• 

  SaganFra

  8 августа 2017

  Особисто мене надзвичайно тішить той факт, що ми, українські читачі, йдемо майже в ногу з часом у літературному всесвіті. В квітні цього року було названо ім’я тріумфатора Пулітцерівської премії за художню книгу, а вже в травні ми маємо змогу прочитати текст переможця.
  Це саме той випадок, коли український видавець «відчув» перемогу автора задовго до оголошення результатів. Хоча книга, про яку йде мова, вже на той час назбирала щедрий врожай різних нагород, списків, рейтингів.

  Колсон Вайтхед — автор бестселерів рейтингу New York Times. Його твори багатотисячною армією заповнюють спочатку прилавки книжкових крамниць¸ потім зачитуються до дірок читачами всього світу. «Підземна залізниця» — беззаперечний книжковий хіт американського прозаїка. Це щемлива, жива оповідь про «вигризання власної свободи».
  Тема рабства в американській літературі не нова. Здається, вона невичерпна, бо неможливо до кінця переповісти всі відтінки людських нещасть й поневірянь. До цієї теми зверталися Тоні Моррісон, Гаррієт Бічер-Стоу, Генрі Лонгфелло та ін. Не ігнорують тему й сучасники: Сью Монк Кідд, Колсон Вайтхед, але висвітлюють її з перспективи сучасності.
  

  
  «Вкрадені люди працювали на вкраденій землі. То був вічний двигун, що живився кров’ю».

  Головна героїня тексту, темношкіра рабиня Кора, гарує на плантації бавовни в самому пеклі рабства в Джорджії, що на півдні. Колись її бабусю Аджаррі в юному віці вивезли з африканського континенту, продали в рабство американському плантаторові, й повільно вбивали тяжкою працею, знущаннями й побиттями. Так і промайнуло життя жінки, без промінчика свободи. Добре, що хоч матері Кори — Мейбл, здається, вдалося втекти. Цю мотивуючу думку про благополучну втечу матері Кора плекає все життя. Ця надія тримає дівча на поверхні, не дає потонути у вирі рабської праці й бідацтва. Та чи вдалося Мейбл досягнути мети? І от донька готова повторити мужній вчинок матері.
  Чи змогла б наважитись Кора на втечу якби її не підмовив Цезар?
  Мені здається що ні. Життя серед рабів покинутої сирітки було нестерпним. Тому що будь-яке суспільство породжує розшарування на «вищих» і «нижчих» на щаблі. Хоча саме такі критичні суспільні стани спонукають «нижчих» стати до боротьби, хоча і ті, і ті залишаються рабами, викрешують іскру пошуків кращої долі, принаймні у рамках даного соціуму (рабів).
  

  
  «Білі пани поступово з’їдають рабів, але деколи кольоровий люд намагається зжерти одне одного».

  Здається, саме з цієї причини Кора хапається за можливість утекти разом з Цезарем на північ. Туди, де немає рабства, де кольорові люди живуть як білі, користуються свободою на повну. Так їм здається, так їм мріється. Примарна підземна залізниця, що сполучає поневолений південь з вільною від рабства північчю, запалює майже згасле полум’я віри в рятунок. Чи існує вона насправді, чи це вимріяний рабами фантом спасіння? Чи привезе вона втікачів у вільний світ? Чи взагалі існує вільний світ?
  

  
  «Воля не має нічого спільного з відсутністю кайданів чи з тим, скільки вільного простору навколо тебе».

  Коли міняєш одного поневолювача на трохи лагіднішого, що вбиває в тобі життя іншими методами, чи це є рятунком від рабства? Постать лікаря Стівенса і його метод контролю над розповсюдженням кольорової раси в Південній Кароліні викликають обурення та зневагу, і лише деякі жінки колишні рабині розуміють його суть.
  

  
  «Спала вона погано. На вісімдесяти ліжках під ковдрами хропли й сопіли дівчата. Вони вкладалися спати з вірою, що вільні від контролю білих людей і самі за себе все вирішують. Що вони розпоряджаються власною долею. Але їх і досі зганяли в табуни й приборкували. Уже не як диких тварин, як колись, а як свійську худобу: вихолощену, загнану в повітки, стайні та курники».

  Білі люди робили все, щоб зберегти рабство на своїх південних плантаціях.
  Наймали ловців рабів, що прочісували за винагороду прерії, лінчували аболіціоністів, вішали проповідників. Але насправді рабами були вони — рабовласники. Їх полонив страх звільнення і помсти рабів, страх смерті, страх розорення. Вони боялися того, що природно: свобода, воля, народження, смерть. Вони увірували в своє божественне призначення на землі: карати, вбивати, панувати. Але не зважили на універсальний чинник — час.

  30 понравилось

  14

  1,1K