Рецензия на книгу

• 

  vmarta24 марта 2017 г.

  Життя — то трояка ружа, казала колись моя свекруха, дай їй царство небесне. А я молода — дурна була. Думаю, таке каже, у очах їй троїться, чи що... А вона каже: невісточко, ти думаєш, що ружа ружевий колір має. А воно ні. На то вона трояка ся називає. Так і життя. То чорне тобі покажеться, то жовте, а там, дивися, загориться червоним. Ніколи не знаєш, яку барву завтра уздриш. Чекаєш одної, а воно тобі показує другу. Ох, довго думав Бог, аби людям усякі кари попридумувати. Довго і добре думав, кумо. А ми і не знаємо, за що...
  

  Тяжелая и очень болезненная книга, только вот оторваться от нее не получается никак. Правда, паузы, особенно в первой части, приходится делать почти на каждой странице, а то и чаще. Слишком уж давит ком в горле, слишком не хватает воздуха, да и буквы перед глазами так и норовят расплыться. А отдышишься, успокоишься и опять за чтение. Такое нужно читать, такое нужно помнить.

  2

  1,7K