Рецензия на книгу

• 

  Marlentochka5 июня 2014 г.

  Продовжуючи писати свої перші рецензії на кожну книгу поттеріани, намагаюсь у них виділити те, що все ще дивує мене після багаторазового перечитування. Про значення магічного світу для себе я вже попередньо в історії та рецензії, а зараз спробую особливо виділити моменти, що вразили в п'ятій книзі (хоч тепер вже складно щось не наплутати, читаючи сьому). Отож, поїхали по пунктах:

  Дальше...

  
  

  • Герої дорослішають і стають ще ближчими. Коли я вперше читала книгу, не могла зрозуміти, чому ж Гаррі так гнівався на мовчанку всіх, коли сидів на Прівіт-Драйв, а потім з дивом помітила, що чи не вперше він вголос кричав: "Це я врятував філософський камінь, це я знищив Василіска". Невимовно сором'язливий хлопчина нарешті почав усвідомлювати, ЩО він робив і почав бунтувати. Бунт - чого ж ми ще потребуємо в 15 років?

    2. Здивувала Герміона - дівчинка виросла з книжок і теж почала бунтувати: все таки ідея уроки захисту почались з її ініціативи. Та і магічний хист її зростає з кожним днем - все таки ідея з галеонами, котрі міняють дату, та зачаклування списку ДА - це було потужно. Пригадуємо, що прищі з обличчя зрадниці не пройшли і до початку наступного року - нею можна тільки пишатись (реакція Фаджа на них була красномовна: "А хай йому гаргуйлець!")

    Але Герміона не була б Герміоною, якби постійно не повчала хлопців:

  
  

  
  Коли вони спустилися в підвали, Гаррі й Рон з Герміоною не розмовляли. Це її не зупинило, й вона скористался їхньою мовчанкою, щоб бомбардувати їх нескінченним потоком похмурих прогнозів. Вона так несамовито сичала, що Шеймус мало не п'ять хвилин розглядав свій казанок, шукаючи, де він протікає"

  3. Повна дискредитація Міністерства Магії - корупція, зручна окремим людям зміна законів, вирішення питання за ланцюжком "добрі знайомі - кум - сват - брат" - і в магічній владі все таке ж запущене та зрадливе як і у маглівській. Звідси і береться призначення Долорес Амбридж.

  4. Саму в найбільшій книзі серії особливо яскраво розкривається професорка МакҐонагал: її протистояння з Долорес, її слова Гаррі про те, що "вона зробить все можливе, аби він став аврором" і під кінець - підлий напад на неї, через який вона потрапила до лікарні Святого Мунґо - ця вольова і сувора жінка мені імпонує все більше і більше. Навряд чи хтось за неї міг краще впоратись з посадою очільника Грифіндору.

  5. Рон - староста! "Як і всі у нашій сім'ї" - плакала від щастя Моллі, а близнюки ображались, бо відчували себе "сусідами". Нарешті він вийшов з тіні, нарешті хоча б у чомусь став рівний Гаррі. Йому повірили і довірили важливу місію.

  6. Збори "Дамблдорової Армії" оминути увагою просто неможливо - це чи не єдина світла річ у книзі. Зростання рівня захисту учнів, відчуття, що твій бунт і непокора направлені у русло, що тобі подобається. І, звісно ж, ореол таємниці...

  7. Перший поцілунок Гаррі - цей момент певно перечитували/передивлялись всі. Відверто, Гаррі в амурних справах, як і кожен 15-літній хлопець, абсолютно нульовий - згадаймо тільки його провальне побачення з Чо на День Святого Валентина. І справді, книгу "Дванадцять способів приворожити відьмочку" він з Роном мав би отримати набагато раніше. І хоч Герміона намагалась пояснити йому, що відчуває Чо, емоційний фон Рона особливих надій не подав

  • Одна людина не може стільки всього відчувати одночасно, бо просто лусне.
  • Те, що ти маєш емоції на рівні чайної ложки, ще не означає, що ми всі такі, - роздратовано огризнулася Герміона, знову беручи перо.

  еро.



8. Безперечні герої книги - близнюки Візлі, їхні витівки захоплють! Однак у фільмі їх прощання було таки більш феєричним і тріумфальним, ніж у книзі.

9. До трійки улюбленців додається ще одна трійка - Джіні, Луна Лавґуд і Невіл Лоґботтом: справжня дружба, підтримка і героїзм.

10. Найсумніший момент книги - зустріч Гаррі, Рона, Герміони та Джіні з Невілом та його бабусею у лікарні Святого Мунго: вони нарешті дізнаються правду про замордоване тортурами Беллатриси до божевілля подружжя Логботомів. Тут уже насправді не знаєш, що краще: таке життя чи смерть...

11. Найтрагічнійші моменти - численні втрати Сіріуса Блека. Тут можна і без коментарів, але я поясню, чому численні: спочатку Гаррі бачить, як Сіріус зникає в химерній арці, потім він випадково знаходить скельце - подарунок хрещенного для того, щоб встановити з ним контакт - якби ж то Гаррі згадав про нього раніше! Все могло бути інакше, та інакше не сталось. І востаннє розуміння втрати приходить після розмови з Майже-Безголовим Ніком, котрий впевнено каже, що Сіріус не стане привидом. Жорстокий кінець міцної дружби, котра мала тривати довго...

Мені хотілось написати ще чимало, однак... Відчуття спустошенності після книги перевершує всі інші (а емоцій, повірте, аж занадто). Багатоплановість і розшарованість роману просто вражає (не кажучи вже і про розміри). Паралельно з цькуваннями Амбридж/інспекцією учителів/загрозою звільнення Ґегріда йдуть переживання любовні, сни про коридор у Міністерстві, копирсання у думках Волдеморта, провальні уроки блокології і відчуття сорому за батька (розділ "Найстрашній спогад Снейпа"), стан "антени настроїв Темного Лорда", подорож Ґегріда до велетнів і повернення з "його маленьким братиком", кентаври, напад на містера Візлі і його спроби накласти шви на магічні рани, бій у Міністерстві, визнання того, що Гаррі вже не просто "розказує баєчки, а весь цай час мужньо боровся за правду" - всього не передати! Безсумнівно, це найфеноменальніша книга з усієї сімки, насичена величезною кількістю деталей, персонажів, тонкощів у відносинах. Я розумію, що фінансово вигідно було знімати два фільми на завершальну книгу, але ось екранізація "Ордену Фенікса" мене дуже і дуже розчаровує - принаймні, три години фільму трошки врятували б ситуацію.

Талант Роулінг зачаровує, парадлізує і поглинає. За що особливо подобається "Орден Фенікса" - розміри тут набирались не розлогими оповідями про "щось", а маленькими натяками, деталями, які трапляються і вживаються майже випадково - і по частинках ти складаєш наскільки багату і повну картинку, портрет кожного персонажа, що від захвату хочеться кричати. Чергове перечитування поттеріани - це вже як занурення у Сито Спогадів: ти колись це бачив, але хочеш ще - щоб побачити те, чого раніше не бачив. Найбільше тішить те, що ти завжди відкриваєш для себе щось нове.