Рецензия на книгу

• 

  v_kalyta25 января 2014 г.

  Письменник у своїй повісті намагається розкрити тему самогубства через його причини. Люди, на його думку, зважуються на цей жахливий крок, коли життя не виправдовує їхніх очікувань. А якщо у них ще й надто високі вимоги до оточуючого світу, надмірно ранима душа, голова переповнена невпорядкованою інформацією, то ймовірність цього нещастя тільки зростає.

  Про головну героїню повісті Оленку Панасенко можна сказати: «Лихо від розуму». З ранніх років вона прагне до знань, до пізнання світу, проявляє неабиякі здібності до навчання і вміло користується усіма нагодами для розвитку своєї особистості. Але за цим усім корисним досвідом вона занедбує головне уміння – уміння жити та переборювати труднощі.

  Внутрішній світ Оленки – ілюзорний, побудований виключно на прочитаному і зовсім неготовий до жорстоких реалій земного життя. Перед дівчиною враз постають усі найбільш поширені в той час лиха: нечесність та лицемірство інтелігенції і духовенства, нехтування талантом людини, продажність робочих місць, вдавана побожність батьків, нерозуміння з боку темного люду, мізерні інтереси тогочасних селян, для яких відібрати клаптик землі у брата – головна ціль. А вона ж прагне постійно до прекрасного, чистого, високого.

  І реалії з її уявним ідеалом вступають в конфлікт. Як наслідок, вони виявляються сильнішими. Дівчина засвоїла багато істин, забувши, що істина – одна. Того, що через страждання на землі людина наближається до Бога, їй осягнути не вдалося.

  А. Тесленко категорично застерігає читачів від таких необдуманих кроків і вкінці наводить приклад іронії долі над помилкою Оленки: після смерті їй приходить запрошення на роботу, за якою головна героїня так побивалася. Цим автор каже: усе могло б бути інакше, якби Оленка віднайшла у собі сили і не зламалася.

  Трагедія дівчини стала уроком і для її батьків, життя яких постійно проходило у гризні та гонитві за марними речами. Втративши у жахливий спосіб доньку, їм стало уже і не до відбирання землі у Михайлового брата Василя, і не до дріб’язкових інтриг проти його родини. Палажка і Михайло, залишившись жити, мають нагоду переглянути і своє ставлення до віри в Бога, щоб не возвеличуватися у своїх думках:

  
  «Я ж вiрую в бога! Друга річ у бога не вiрувать, як Сергiй он: коли-не-коли ти в церквi побачиш йото, а побачиш,то як пень вiн стоїть. А я ж таки... з усердям стою. I до святих знамуюсь, i все; i пости сповняю, говiю разiв скiльки на год. А на страснiй недiлi й озвару не їм»

  тоді, як занедбують заповідь любові до ближнього, страчуючи його життя.

  6

  442