Рецензия на книгу

• 

  Аноним5 января 2014 г.

  Бувають книги, читаючи які, погоджуєшся з кожним словом, з кожною висловленою автором думкою. Саме до таких рідкісних творів я віднесу «Записки про котяче місто» Лао Ше.

  Вочевидь, недарма ця антиутопія стала найвідомішим романом видатного китайця. Письменнику було 34 роки, коли він написав цю книгу. Він вже чимало пережив: ранню смерть батька, якого йому завжди бракувало, на війні, яку він зненавидів як явище; інквізиторську, застарілу початкову школу; педагогічний інститут і три роки викладання у школі, що теж, варто погодитися, справа не з найлегших. Життєвий досвід Старого Ше, як він себе назвав, однозначно дозволяв йому зробити таке грандіозне узагальнення, як Котяче місто.

  Почати варто з того, що образ кота (чи кішки) у Китаї не разовий. Для цієї тварини мова має два різних позначення: «Мао» — домашній кіт — і «Лі» — дикий. Оригінальна назва твору звучить «Мао ченг зі», тобто «Місто домашніх котів». По-суті, саме ці істоти охороняли домівку китайця від зла; однак у Лао Ше цей образ стає вивернутим назовні.

  Люди-коти — домашні, себелюбні створіння, що в той же самий час незворотньо зав'язли у суспільній думці, у стереотипах. Мета життя — насолода, її отримують навіть з горя інших людей. Однак нарцисизм не означає самоповагу. «…люди, що не поважають себе самих, не можуть розраховувати на людське ставлення; підлість одного здатна знищити багатьох інших», — каже автор. Великий Скорпіон легко і безтурботно завдає фізичного болю оточуючим, бо це — нормально, загальноприйнято і схвалюється тими ж таки оточуючими. На завтра ролі змінюються, а результат все той же самий. Навіть якщо і є такі, як Маленький Скорпіон, ідеалісти та інтелектуали, то їх життєдіяльність мало чим відрізняється від звичної іншим, а будь-які спроби на зміни задавлює всеосяжний песимізм і максималізм. «У нації, яка ні до чого не прагне, можна лише пристосовуватися, інакше не виживеш», — каже він.

  Наука всіх поколінь служить лише егоїзму, мистецтво спрямоване на збагачення, культурні пам'ятки розпродуються, у бібліотеках зникають книги, освіта — суцільний карнавал, обман, і здобувати її просто «престижно». Учителям не платять зарплати, натомість чиновники збагачуються; політика — просто гра, багатопартійність — лицемірство, а всі революції здійснюються лише заради революцій. У лідерах розчаровуються, створюють собі нових і розчаровуються в них повторно. Влада імператора — непорушна, бо порушувати її не має бажання ніхто. Поважають лише жорстокість, наділяють владою тільки багатих. Новації ненавидять лиш тому, що це «не наше, не споконвічне», хоча традицій ніхто, по-суті, і не пам'ятає, а культурне минуле зберігати не хоче.

  Та це — зовсім не вигадана країна, не уявне вакуумне суспільство. Його бачив навколо себе Лао Ше, та і ми, озирнувшись навколо, помітимо все те ж саме. Кінцівка книги нас, звиклих до інших фіналів, може вразити. Однак такі закони антиутопій: попереджувати, не рятувати. «Мені вже перехотілося критикувати людей-кішок. Ніяка критика не зробить з каменю прекрасної статуї», — каже письменник в останніх главах.

  Здається, Лао Ше навмисне показує, що природа, якщо здійснювати над нею насильство, може обернутися проти людини, відповісти злом на зло. Цим письменник ламає традиційне для китайської літератури зображення гармонії людини та природи. Власне кажучи, у «Записках» гармонія відсутня як така; принципи конфуціанства, яких з пелюшок вчаться дотримуватися всі китайці, не відкидаються лише головним героєм. Про повагу до старших люди-кішки навіть не знають, про обов'язки щодо інших людей — і не хочуть знати. Єдине, що для них має значення — це вони самі. Таке існування Лао Ше називає негідним. «Слабкість породжують різні причини: географічне положення, стихійні біди — все грає роль. Та жодна [інша] держава не втратила власної гідності, — це залежить від її жителів», — говорить автор вустами кота-іноземця. Знову ж таки, щось дуже знайоме.

  «Записки про котяче місто» — складна книга, що викликає суперечливі почуття. Наївно написана, мало не по-дитячому, вона тим не менш буде зрозуміла і не кожному дорослому. Роман ставить перед нами дзеркало, в яке змушує дивитися знову і знову; а вже нам вирішувати, кого ми бачимо: людину чи недолуге кішкоподібне створіння.

  6

  174