Рецензия на книгу

• 

  Аноним7 января 2023 г.

  «Дощ» - це про те, що я люблю: розкриття людських якостей та почуттів у замкненому просторі. Дві подружні пари подорожують до одного з островів Океанії. Макфейли – звичайні британці, чоловік – лікар, дружина – його тил. А от Девідсони – місіонери, вони вже не новачки у цих місцях, вже багато років вони несуть слово Боже невдячним тубільцям. Через спалах кору на острові, де мала буди пересадка, всі тепер вимушені очікувати тут кілька карантинних тижнів. Умов – жодних, компанія – лише ці четверо та одна ж пасажирок 2 класу, міс Томсон. Звісно, 2 клас – то не відповідне середовище, а тим більше, що Седі – не хто інша як повія, яка втекла від поліцейської облави. З мого враження, Макфейли спілкувалися із Девідсонами скоріше вимушено, ніж через задоволення, бо місіонерський пил останніх не викликав захоплення. Згадувані у розповідях містера Девідсона засоби навертання нових вірян специфічні. Шантаж, штрафи, примушення… Чи дійсно саме так має проваджуватися «релігія любові»? Тому для мене не було дивиною, що містер Девідсон взявся за бідолашну дівчину мертвою хваткою. Ідея повернути її на правильний шлях – стала його метою на ті дні, що вони проводили під постійною зливою, адже на острові почався сезон дощів. Так само як лютує природа навкруги їхньої домівки, вирують людські емоції в її середині. Релігійний фанатизм містера Девідсона підноситься на наступний щабель кожен раз як поступається міс Томсон. Його відчуття рятувальника душ, почуття влади майже досягнуло вершини і останній крок, апофеоз і тріумф - завтра Седі відправиться у подорож для спокути своїх гріхів… Але… але…

  Фінал мені сподобався. Просто тому, що я не люблю фанатиків, не люблю тих, хто прикриваючись добром, несе зло, хто задля «великої мети» принижує, пригнічує, топче інших. Хто, несущі любов, виявляється бездушним.

  10

  391