Рецензия на книгу

• 

  Аноним10 августа 2022 г.

  Нез'ясована навіженість, або здирання етикеток до кісткового мозку

  Досі мені була добре знайомою лише назва цієї начебто абсурдової п'єси. Проте самої п'єси (1962) я не читав, так само, як і не дивився жодної з її багатьох постановок чи вже славетний фільм (1964) Майка Ніколса з Елізабет Тейлор та Річардом Бертоном. Навіть не читав нічого з Вірджінії Вульф, яка, як передчував, лише згадується в назві, а персонажем є таким самим абстрактним, як і Голомоза Співачка у Йонеско (1948), про яку ми довідуємося лише те, що зачіска в неї не змінилася. Тут я не помилився, Вірджінія Вульф виявилася образом з глуповатої але бадьорої пісеньки, що має змушувати конати з реготу, наче з пальця. А боятися її не слід, хоча декому інколи й доведеться. З Йонеско вбачається схожість і через наявність двох сімейних пар, що грають в якусь незрозумілу гру, тільки це не мовна гра, а психологічна (навіть психопатологоанатомічна). Тому на згадку приходить також «Небезпечний закрут» Прістлі (1932), де фігуранти вечірки знічев'я починають займатися самовикриванням і перетрушувати власні шафи на предмет кістяків. Тут ми маємо традиційну вечірку, що влаштовує ректор одного з університетів для налагоджування контактів між співробітниками та заохочення новоприбульців, точніше її продовження в будинку Марти (ректорової доньки) та Джорджа, де вони на весь залишок ночі приймають новачків, Ніка з Гані. Аби довідатися про все щодо нових колег, сповнених самовпевненності й амбіційних планів, подружжя, так би мовити, аборигенів, що вже позбавилося будь-яких кар'єрних перспектив і романтичних відносин, не винаходить нічого кращого, ніж вихлюпнути на гостей спочатку власні сімейні негаразди, а потім примусити ніяковіти, викриваючи їхні. Відтак вони урозніманітнюють своє життя, чи то пак існування, дивною грою, ерзацем нездійсненого, і запрошують приєднатися до такої самої гри тих, в кого плюндрування надій ще попереду. Нехай переконаються - вони до цього вже цілком готові. Що дурість і ницість, підступність і зрада, - притамані їм за визначеням відсамого початку. То ж чи варто пручатися?

  
  
  

  Ми всі здираємо етикетки, а коли проникаєш крізь шкіру, крізь усі три шари її, крізь м'язи, відкидаєш геть органи, котрі ще не скам'яніли, і дістаєшся до кістяка... то, знаєте, що слід робити тоді? До кістяка ви дісталися, але це ще не все. Бо там у середині... є ще кістковий мозок... от до нього і потрібно добутися.

  Де тут правда, де вигадка - не зрозуміло ні нам, ні гостям, ба й навіть господарям,

  
  
  

  але ми маємо жити так, наче вміємо їх розрізняти.

  А божевілля –

  
  
  

  це наш єдинийприхисток, куди ми ховаємось, коли нереальність світу аж надміру тисне на нашімаленькі голівки. Розслабтеся, зануртеся в цей безум; адже ви не кращі од інших.

  Це, до речі, дуже нагадує зауваження Чеширського Кота на Алісин сумнів, що усі оточуючі, та й вона сама не сповна розуму, пам'ятаєте?

  
  
  

  — Звідки вам знати, що я навіжена? — обурилася Аліса.

  — Мусиш бути, — відповів Кіт, — бо інакше сюди б непотрапила.

  Отже, noblesse oblige, як то кажуть французи. А відтак не лише noblesse, але й plébéianisme.

  Взагалі, дуже неординарна п'єса, не лише з післясмаком, а й з крутим замісом різних сенсів та алюзій, безліччю різночитань і тлумачень. Тож недарма вважається сучасною класикою й не сходить зі сцени. І автор цілком дотримується джорджевого принципа: «Мені належить знати, а вам - з'ясувати».

  Неопределенное безумие, или сдирание этикеток до мозга костей

  До сих пор мне было хорошо знакомо только название этой вроде абсурдной пьесы. Однако самой пьесы (1962) я не читал, так же, как не смотрел ни одной из ее многочисленных постановок, или уже знаменитый фильм (1964) Майка Николса с Элизабет Тейлор и Ричардом Бертоном. Даже не читал ничего из Вирджинии Вульф, которая, как предчувствовал, лишь упоминается в названии, а персонаж так же абстрактен, как и Лысая Певица у Ионеско (1948), о которой мы узнаем лишь то, что прическа у нее не изменилась. Здесь я не ошибся, Вирджиния Вульф оказалась образом из глуповатой но бодрой песенки, которая должна заставлять умирать от хохота, словно от пальца. А бояться ее не следует, хотя кое-кому иногда и придется. С Ионеско видится сходство и из-за наличия двух семейных пар, играющих в некую непонятную игру, только это не языковая игра, а психологическая (даже психопатологоанатомическая). Поэтому на память приходит также «Опасный поворот» Пристли (1932), где фигуранты вечеринки от нечего делать начинают заниматься саморазоблачением и перетряхивать собственные шкафы на предмет скелетов. Здесь мы имеем традиционную вечеринку, устраиваемую ректором одного из университетов для налаживания контактов между сотрудниками и поощрения новопришельцев, точнее ее продолжение в доме Марты (ректоровой дочери) и Джорджа, где они на весь остаток ночи принимают новичков, Ника из Хани. Чтобы узнать все относительно новых коллег, полных самоуверенности и амбициозных планов, супругов, так сказать, аборигенов, уже избавившихся от любых карьерных перспектив и романтических отношений, не изобретает ничего лучшего, чем выплеснуть на гостей сначала собственные семейные невзгоды, а потом заставить смущаться, разоблачая их. Так они разнообразят свою жизнь, то есть существование, странной игрой, эрзацем неосуществленного, и приглашают присоединиться к такой же игре тех, у кого разорение надежд еще впереди. Пусть убедятся, что они к этому уже готовы. Что глупость и низость, коварство и предательство - присущи им по определению с самого начала. Так стоит ли сопротивляться?

  
  

  Мы все сдираем этикетки... а когда проникаешь сквозь кожу, сквозь все ее три слоя, сквозь мышцы, отшвыриваешь прочь органы, которые еще не окаменели, и добираешься до костяка... тогда знаете, что надо делать дальше? До костяка добрались, но это еще полдела. В костях кое-что есть... там костный мозг... вот до него и нужно добраться.

  Где здесь правда, где выдумка не понятно ни нам, ни гостям, да и даже хозяевам,

  
  

  но мы должны жить так, как будто знаем разницу.

  А безумие –

  
  

  Это наше пибежище, куда мы прячемся, когда нереальность мирa слишком давит на наши крохотные головки. Расслабьтесь, погрузитесь в это безумие вместе с нами. Что, вы лучше других?

  Это, кстати, очень напоминает замечание Чеширского Кота на сомнение Алисы, что все окружающие, да и она сама не в своем уме, помните?

  
  

  – Но я не хочу идти к сумасшедшим, – сказала Алиса.

  – Тут уж ничего не поделаешь, – сказал Кот. – Мы все здесь сумасшедшие. Я сумасшедший, да и ты сама тоже.

  – Почему вы думаете, что я сумасшедшая? – спросила Алиса.

  – Потому что иначе ты не пришла бы сюда.

  Так что, noblesse oblige, как говорят французы. А тут, не только noblesse, но и plébéianisme. Вообще, очень неординарная пьеса, не только с послевкусием, но и с крутым замесом разных смыслов и аллюзий и множеством разночтений и толкований. Так что не зря считается современной классикой и не сходит со сцены. И автор вполне придерживается, джорджевого принципа: «Мне предстоит знать, а вам – выяснить».

  29

  601