Рецензия на книгу

• 

  sireniti

  19 апреля 2022

  Мене розстріляли… Я виповз із могили

  Олесь Шамрій давно уже живе спогадами. Що іще зостається йому, самотньому і постарілому одинаку? Спогади, фігури з дерева, що він вирізає, і Корнель Геродот, старовинний і відданий товариш, друг і сосід.

  І згадується Олесеві його українська гімназія, в якій він навчався з таким завзяттям і гордістю. Професор Тарнавецький, шанований учнями викладач романської літератури, і медоволоса красуня Оксана, що вкрала його серце, а своє віддала тому самому професору, а потім Україні. І кароока Нуся, що стала зірочкою його життя, але ж ох як ненадовго.

  Ніби недавно він, школяр, радів, що переходить у старші класи. Потім вступ до університету. Коротке, але таке пам‘ятне навчання. А потім вступ до ОУН УПА - і кінець щасливої юності. Адже підпілля означало переслідування, і, звичайно ж, покарання.

  Олесь прожив довге, дуже насичене життя. Його хотіли знищити поляки, потім совєти, німці і ті ж такі руські відправили хлопця в табори. Принизити, вбити, знищити … Та не вдалося. Дожив і до проголошення України незалежною, і до помаранчевої революції, так я зрозуміла по тексту).

  Ще один повноправний і прекрасний персонаж твору - Коломия, Місто, як називає його автор. Зокрема ройон Торговиця, де проходила значуща частина життя громадян. З якою ж любов‘ю він все це описує! Коломия 30-их вимальовується перед нами у всій тогочасній красі. Багатонаціональне, колоритне містечко зі своїми принадами і властивостями.

  Ось дві сосідки панна Амеля та майже панна Ганна, такі точно є в кожному містечку. Все про всіх і про все знають, майже подруги, але суперниці, у кожної за плечима своя любовна історія, і свій біль і сум.
  А там зустрічалися-любилися двоє таємних, а потім і відкритих коханців, що їм не судилося бути разом, бо була та любов між єврейкою і українцем заборонена і богом, і людьми.
  А в тому парку Олесь кохав свою Нусю. А в тому лісі розстрілювали німці євреїв. Просто за те, що вони євреї… А там тюрма, в якій посивів, а душею зчорнів Олесь…

  Спогади, спогади… Вони майже автобіографічні, бо Роман Іваничук сам з тих місць.
  Він знав, якто - відстоювати рідну державу, мову, символіку. Як душа світиться, коли співаєш Ще не вмерла в Україні…
  А ще він добре знав, що герої не вмирають, а зло і всякі покидьки-донощики врешті отримають по заслугам.

  Перевод

  Олесь Шамрай давно уже живёт воспоминаниями. Что еще остается ему, одинокому и постаревшему? Воспоминания, фигуры из дерева, которые он вырезает, и Корнель Геродот, старинный и преданный товарищ, друг и сосед.

  И вспоминается Олесю его украинская гимназия, в которой он учился с таким рвением и гордостью. Профессор Тарнавецкий, уважаемый учениками преподаватель романской литературы, и медоволосая красавица Оксана, укравшая его сердце, а свое отдавшая тому же профессору, а затем Украине. И кареглазая Нуся, которая стала звёздочкой его жизни, но ох как ненадолго.
  Словно недавно он, школьник, радовался переходу в старшие классы. Затем поступлению в университет. Короткое, но такое памятное обучение. А потом вступление в ОУН УПА – и конец счастливой юности. Ведь подполье означало преследование, и, конечно, наказание.

  Олесь прожил долгую, очень насыщенную жизнь. Его хотели уничтожить поляки, затем советы, немцы и те же русские отправили парня в лагеря. Унизить, убить, уничтожить… Да не удалось. Дожил и до провозглашения Украины независимой, и до оранжевой революции (так я поняла по тексту).

  Ещё один полноправный и прекрасный персонаж произведения – Коломыя, Мисто, как называет его автор. В частности, ройон Торговица, где проходила значительная часть жизни граждан. С какой любовью он всё это описывает! Коломыя 30-х вырисовывается перед нами во всей красоте того времени. Многонациональный, колоритный городок со своими прелестями и свойствами.

  Вот две соседки панна Амеля и почти панна Анна, такие точно есть в каждом городке. Всё обо всех и обо всём знают, почти подруги, но соперницы, у каждой за плечами своя любовная история, и своя боль и грусть.
  А там встречались-любились двое тайных, а потом и открытых любовников, которым не суждено быть вместе, потому что была та любовь между еврейкой и украинцем запрещена и богом, и людьми.
  А в том парке Олесь любил свою Нусю. А в лесу расстреливали немцы евреев. Просто за то, что они евреи… А там тюрьма, в которой поседел, а душой почернел Олесь…

  Воспоминания, воспоминания… Они почти автобиографичны, потому что Роман Иваничук сам из тех мест.
  Он знал, как это - отстаивать родное государство, язык, символику. Как душа светится, когда поёшь Ще не вмерла в Україні…
  А еще он хорошо знал, что герои не умирают, а зло и всякие отбросы-донощики в конце концов получат по заслугам.

  47 понравилось

  437