Рецензия на книгу
Овод
Этель Лилиан Войнич
Romashka2815 февраля 2013 г.Історія людини, яку зрадили всі.
Як можна спокійно жити після цієї книги? Як?
Читаючи останні 100 сторінок в мене цокотіли зуби і тремтіли руки. А потім ще 2 години підряд я думала про все, не розуміючи до пуття, що викликало таку реакцію. Жалість? Ні в якому разі. З середини книги вже зрозуміло, що щасливого end'а чекати не доводиться. Співчуття? Та ні, ніхто з героїв не заслуговує на співчуття, а декому воно зовсім не потрібне. ТОді, що? Все разом. Все це так боляче. Пронизливо. Незрозуміло. По лютневому боляче. Під час читання, майже до самих останніх рядків, я була стороннім спостерігачем. Все, що відбувалося з героями, для мене було лише фактами, просто історією. Однак два останні розділи перетворили її в щось, що глибоко торкнулося мене. Складно писати рецензію на книгу, яка не відпускає до сих пір...
Ця книга розкриває душу і вичавлює її, просто вичавлює. Всі тривоги, смутки, сумніви, радості. Все, камінь на камені не залишає. Читаючи перше слово ти сам починаєш будувати в собі невелику водневу бомбу, а останні сторінки просто натискають на велику червону кнопку, а тоді - БУМ - тебе немає. Неймовірний мікс почуттів розкритий авторкою, створює п'янкий коктейль від якого неможливо відірватись поки не вип'єш його до дна, яким би гірким не був осад на дні склянки. Це любов, яка не витримала перевірки довірою, але пройшла перевірку часом. Віддана дружба, коли один ладен був пожертвувати життям заради життя іншого. Це глибокий патріотизм, коли покласти своє життя на вівтар своєї держави не вважається подвигом, а обов'язком. Це сила людського духу, мужність і відвага. Пекуче почуття помсти, ненависті і зради. Це доленосний вибір і віра, яка балансує на межі бездонної прірви.
Немає сенсу аналізувати твір Войнич з точки зору художності тексту і тому подібного. Стиль, мова, сюжет, характери героїв - все на висоті. Неймовірно прониклась атмосферою тогочасної Італії. Але в голові джмелями гудуть одні запитання. Чому Артур мав платити за гріхи своїх батьків? Чому друзі піддали сумніву його відданість? Чому Джема пішла на поводу в інших, чому не слухала своє серце? Чому Монтанеллі прикривав свою слабкість вірою? Хіба він не відрікся Бога, в той момент, коли Артур народжувався в гріху?...
Часто згадують читачі про те, що вони "плакали, ревіли, пустили сльозу" після прочитання. Я ні. Але це ні про що не говорить. Після закриття книги я просто була занадто спустошена, щоб видавити з себе хоч краплю - хоч одну сльозинку. Буря вирувала всередині. Для мене це найкращий показник того, що книга буде в житті людини до кінця.
"Овод" - це книга, яка боляче жалить прямо в серце.
Ее читали и перечитывали, над нею рыдали ночами, сжав кулаки, а утром выходили в жизнь с сухими глазами и горящими сердцами, готовые к бою и к смерти за счастье и свободу родного народа. Узникам она придавала мужество, слабых она делала сильными, сильных превращала в богатырей.29134