Рецензия на книгу

• 

  book_va___27 марта 2021 г.

  У війні в Югославії 1991-1995  рр були винні! Але тільки через десять років по її закінченні кількох винних притягнули до відповідальності у Гаагському суді. І кожен з них заперечував свою провину.
  
  Вбивати за ради життя, бути вбивцею або вбитим, і в результаті залишитися такою ж людиною? Автор, бувши присутньою на всіх слуханнях і бачачи звинувачених, шукає той аспект, що робить пересічну людину жорстоким вбивцею. Вони-чиїсь сусіди, друзі, рідні, співробітники, кохані. І якби не війна то в чому би проявилася їхня жорстокість? Чому, даючи їм в руки зброю-вони її приймають, а опісля розстрілюють сотні людей за день? Чи можна вважати самозахистом утримання в полоні жінок і постійне жорстоке ґвалтування, тільки тому, що вони іншої віри? І відкидати звинувачення з подивом, адже попри все, їх залишили жити, з тим тягарем насильства, а подекуди з плодом у череві.
  
  Описуючи минуле злочинців, їхній статус та місце у суспільстві дивом дивуєшся, знаючи що лежить на їх совісті. Пересічні обличчя-одні непримітні, інші навіть симпатичні. Такі люди з легкістю можуть перевести бабусю через дорогу, підібрати на вулиці кошеня, і різати живцем людину. Насправді, вони б муху не скривдили, якби не війна.
  
  Ця книга-не виправдання безвиході. Адже одне-захищати свою сім'ю і землю, а інше-знущатися з людей, які ще вчора були твоїми продавцями, вчителями дітей, підлеглими або начальством. І йдучи на злочини, вони розуміють свою вседозволеність і не мають страху перед покаранням.
  
  Книга емоційна і з масою прикладів. Можна і не знати історію війни на балканах, щоб розуміти, які люди нас оточують, не залежно від влади та національності. Адже серед нас мільйони тих, щоб і мухи не скривдили, але дай їв в руки зброю і покажи "ворога"...
  ⠀

  5

  308