Рецензия на книгу

• 

  Аноним28 августа 2012 г.

  Друга частина історії про неймовірне дитя Полліанну, здається, написане іншою людиною. Принаймні, відчувається спроба авторки "закрутити" сюжет так, щоб а от не здогадався до останнього читач, як там буде. Щоправда, спроба наївна.

  Якщо у першій частині наголос на образі дівчинки, на її філософії, то у другій Елінор Портер робить ставку на сюжет - і... як це часто буває, програє.

  Образ Полліанни непереконливий. Вона ніби виростає, але щось в ній залишається отого дитячого, тієї гри "в радість", а тільки показано це якимись уривками, не цілісно. Вона ніби вже по-дорослому дивиться на світ, і тут би показати, ЩО вона бачить. Але авторка не наголошує на цьому. Ну, з'являється печаль в погляді героїні, а мені аж хочеться крикнути: І ЦЕ ВСЕ?! Я ж чекала, що вона або залишиться смішною з дитячими поглядами в дорослому віці, або збожеволіє від трагізму побаченого і осмисленого. Але тут я кажу собі: стоп, це ж книжка для дітей, не шукай трагізму і глибини.

  Образ тітки Поллі взагалі несподіваний. Здавалось, у першій частині вона геть змінилася, племінниці вдалося її змінити - а ні. Вона знову нестерпна, як і раніше...

  В кінці цей "сюжетний пінг-понг" втомив. Хто кого кохає, як там все у них складається - нагадує стильок бульварних романчиків про любов. А тим більше що це книжка для дітей все-таки.

  Отже, мій висновок такий: іноді автори, окрилені успіхом, намагаються продовжити написане. А от не варто. Ну, не варто. Треба зупинятись. А то нівелюється навіть оте геніальне, що було.

  5

  86