Рецензия на книгу

• 

  Kvitusja10 июня 2012 г.

  +
  багато цікавих історичних спостережень щодо історії Львова: звичок людей, одягу, манер; різноманітних шинків, ресторацій, кафешок. Як наслідок, багато відомостей про їдло, пидло, закусидло та їхні запахи і смаки. А ще про публічни будинки, шльондр, роботу поліції та політичні настрої. Думаю, це все як раз варто зводити в одну купу.
  -
  сама побудова сюжетної лінії і є один великий мінус. Спершу я читала "Еринії", хоча по хронографії вона наступна у циклі романів про Попельського - лихого та жорстокого комісара поліції, який любить гарно вдягтися, смачно поїсти, добре випити, виграти якусь проститутку в потязі та дати комусь в писок. А по сумісництву є люблячим батьком-одинаком і хворіє на специфічну форму епілепсії. А ше він лисий, за що його і зовуть Лиссим в колах батярських та кримінальних. Як в "Ериніях", так і в "Голові мінотавра" Едвард Попельський ас поліції і "хлопець хоч куди козак". Як в першій, так і в другій книжці вбивства особливо жорстокі, аналогічно спочатку ловлять не ту людину, в обох випадках на її ж квартирі, але в "Голові мінотавра" підозрюваному вдається втекти. В "Ериніях" у Попельського крадуть онука Єжика, в "Голові мінотавра" дочку Риту. І там, і там він багато їсть, п'є та заглядається на спідниці. Ну надто схожі лінії.

  п.с. Мало перекладів сучасної літератури на українську. Мало. Я в печалі. :(

  10

  301