Рецензия на книгу

• 

  111289

  15 сентября 2020

  "І лише зорі літають над нами в смутку й тривозі. І лише ріки оминають нас і рушать загати, не в змозі залишити нам бодай щось, не в змозі бодай щось у нас відібрати"

  Збірка, видана КСД 8 років тому - прекрасний і такий ніжний екскурс у творчість Жадана, де його стиль, образи, метафори вже прочитуються, вражають, закохують.
  
  Вірші, де зринають кримінальні авторитети, міста, пси і пори року, прикрашені глибоководними річками з потопельниками, береги, з яких повертаються жінки з теплими животами і ліжка, на яких їх чекають чоловіки з цигарками в руках. Поезія, де фонові герої картин з апостолами виходять на перший план, показуючи справжню красу життя, ідеального у своїй неідеальності, з під'їздами, де обсипається штукатурка і можна натрапити на сусіда з темними,як ніч, очима.
  
  "Вогнепальні й ножові" звертаються до ностальгії, яка живе у кожному з нас. Ці вірші звертаються до тих глибин, які прописані у пам'яті і про які можна навіть не здогадуватися, поки не колупнути чимось гострим. Наприклад, словом.
  
  Спочатку здається, що збірка взагалі не співзвучна із настроєм, але через декілька десятків рядків уже виходить дихати із нею в ритм, зливатися і переплітати. Це і є сила справжнього вірша - він вписується у тебе, спочатку непомітно, а потім більш відчутно, поки ви не стаєте одним цілим.
  
  Ще одне підтвердження того, що Жадан завжди був моїм поетом, навіть у далекому 2012-му.

  12 понравилось

  0

  372