Рецензия на книгу

• 

  giggster

  4 апреля 2012

  Скориставшись класифікацією Єлізарова у «Бібліотекарі», «Опоздавшую молодежь» можна було б назвати Книгою Ненависті.

  Дія першої частини відбувається у глухому селі. Це один з найулюбленіших об'єктів дослідження у Ое. І, як це було й в інших його творах, поруч з селом мешкають корейці. Японія тільки-но капітулювала, і головний герой, ще школяр, гостро переживає, що запізнився на війну. Село ж зі страхом готується до появи жахливих окупантів – американських військ. Ще вчора вірні піддані імператора, патріоти і мілітарісти, готові ловити дезертирів і здавати їх владі, сьогодні вони без примусу кричать «ура!» американцям. Головне – вижити. Заодно можна за допомогою нової влади вирішити й свої дрібнуваті, але такі нагальні проблеми – наприклад, співчутливо скерувати гнів окупаційних військ на нелюбимих сусідів-хуторян. Да так вдало, що хутор просто зникає з лиця землі. Воно і на краще. Тепер можна вважати, що й не було ніколи ніякого хутору. Недалеко у дріб'язковій підлуватості пішли від селян й корейці. Варто було їм дізнатися про скорий прихід американців, як вони вирішують реквізувати «награблене» за роки пригноблення. Але щойно вітри міняються, з такою самою покорою вони все віддають назад. Такий собі протест у межах дозволеного. Романтично налаштованому герою, звісно, незатишно серед такого оточення. Сповнений найчістіших патріотичних почуттів, він, разом з другом, тікає з села, щоб долучитися до спротиву, яке ніби-то формується десь у горах. А дія перетікає у другу частину – «міську».

  Сюжет стає плутанішим. Дивно і ніби-то нелогічно одна подія змінює іншу, після різких поворотів приходять довгі безподійні періоди, герой раз у раз завмирає, щоб віддатися переживанням від, здавалося б, малозначущої пригоди. Все це може виглядати надуманим, якщо забути про те, що це японець пише про японця. У пам'яті весь час спливають кадри з сокурівського «Сонця», в якому імператор Хірохіто теж занурений у несінітці – розглядає альбом з фотографіями чи намагається розповісти американському комендатну про морську фауну, з яких черпає безкінечні приводи для самокопання.

  Хоча, очевидно, Ое намагався у романі показати «загублене покоління», яке опинилося у міжчассі, можна зробити й ширше узагальнення. Перед нами – становлення людини. Людини, яка, можливо, і хотіла б (а, можливо, і мала б) з дорослішанням перетворитися на циніка, але виходить у неї це не дуже добре.

  10 понравилось

  1

  1,5K