Рецензия на книгу

• 

  giggster4 апреля 2012 г.

  Бездоганні твори. Шкода, що я зовсім нещодавно відкрив по-справжньому для себе Набокова. Але й чудово, що я відкрив для себе таку безмежність. Як завжди, вся смакота в багатющій мові, шикарних образах, у спостереженнях настільки психологічно тонких, що їх можна включати в підручники з психології.

  «Защита Лужина». Геній – це майже гарантовано божевільний. І надзвичайний талант – у цьому випадку гросмейстерський – не означає, що людина має бути привабливою, цікавою чи хоча б терпимою.

  «Подвиг» навіяв асоціації з «Стороннім» Камю. Герой проходить схожий шлях до розв'язки, в якому побут, звичайні і незвичайні події, зустрічі, розмови, кохання і розлучення ніби зовсім і не мали б призвести до такого фіналу, але призводять і це не суперечить логіці.

  Багато авторів детективів і постмодерністів мають кусати локті, читаючи «Соглядатай». Сюжет настільки багатошаровий, що до кінця всієї побудови не розумієш і після прочитання. Молода людина вирішує покінчити життя самогубством. З цього, власне, повість і починається. А далі вже незрозуміло, що є реальністю, що існує лише в уяві героя, який сам не може вирішити, чи він вижив чи все це лише картинки після смерті. Але й це лише частина грандіозного айсбергу, який вибудував Набоков.

  «Обида» і «Лебеда» – історії, об'єднані одним героєм – хлопчиком на прізвисько Путя. Як це часто трапляється у Набокова, хлопчик цей самотній, закомлексований, нікому не потрібний, існує абияк у чужому світі. З таких потім Лужини і виходять.

  Більшість оповідань збірки зв'язує тема смерті: «Terra incognita», «Хват», «Занятой человек», «Пильграм», «Случай из жизни», «Красавица», «Совершенство», «Оповещение», епіграфом до яких можна було б використати фразу з «Хвата»: «Когда мы наедимся и выспимся, жизнь похорошеет опять, и заиграют американские инструменты в веселом кафе. А затем, через несколько лет, мы умрем.» Щоб читачу не здалося, що він уже розгадав задум автора і знає, чим закінчиться оповідання, Набоков пропонує кожного разу і свій окремий сюжет, свою підводку, і свій фінал, так що всі оповідання перетворюються на метадетектив – спробуй здогадатися, чи закінчиться все це смертю героя чи ні.

  Нарешті, два оповідання можна вважати психологічними замальовками (хоча, справедливості заради, треба зауважити, що такими є практично всі оповідання) про міжлюдські стосунки. Зустріч братів у «Встрече», випадкова зустріч колишнього подружжя в оповіданні «Музыка».

  Нарешті, суворе попередження. Ні в якому разі не читати примітки до творів наприкінці книжки. Їх писав ідіот, який вважає, що в першому ж абзаці і кожній примітці необхідно розкривати весь задум автора в творі і переповісти сюжет до останньої сторінки. Краще б зайнявся справою і переклав фрази французькою і німецькою, які на думку коментатора пояснювати не треба. На «Защите Лужина» цей коментатор мене спіймав і я уже з перших сторінок знав, чим роман закінчиться, за що, звісно, велике йому дякую.

  10

  48