Рецензия на книгу

• 

  Demetrios16 сентября 2019 г.

  Документальний детектив

  Цікавий зразок жанру «документального детективу» чи «журналістського розслідування». Напевне, це один із найкращих романів у цьому жанрі.

  Написано дуже холодно і відсторонено, і дуже переконливо. Цей текст набагато реальніший, ніж, скажімо, відсторонені філософствування і багата уява Достоєвського у «Злочині і карі». Тут всьому легко повірити. Звісно, Капоте не просто задокументував і застенографував дані. Це все таки художній текст, і вигадки тут чимало, за що його трохи критикували (він ж-бо заявляв, що «тут кожне слово — правда»), ловили на перекручуванні фактів та конкретних слів із розмов. І, що більшою мірою помітно, він намагається (і досить успішно) вкласти певний ідейний зміст у цю історію, яка в реальності жодного ідейного змісту, окрім абсурдності цього світу, не мала. Він намагається пробудити співчуття до одного з вбивць, і мало не виправдати його, м’яко критикує смертну кару, хоча й робить це ненав’язливо, більше ставлячи питання, ніж схиляючи до відповідей. Насправді ж тут жодних логічних пояснень немає, як і більшість подібних злочинів, що відбуваються насправді.

  Тобто це точно не сухий набір фактів, це, можливо і досить точний, але все ж тенденційний і художньо продуманий та відповідно скомпонований опис подій. Однак стилістика тут дуже вдала, атмосфера реальності передана дуже вміло, і всьому легко віриться. Це твір про справжній злочин і справжніх злочинців, а не ті сопливі фантазії про бідолах, які виросли у тяжких умовах, були змушені піти на вбивства, а потім мучаються докорами сумління. 90% злочинів отакі, як описано тут. Де в людей немає жодних докорів сумління, окрім тих, які імітуються, аби пом’якшити вирок. Звичайні інстинкти і те, про що так влучно писала Ганна Аренд — банальність зла.

  Тож це, напевне, все таки вершинний твір Капоте, хоч і малоприємний.

  7 із 12.

  4

  222