Рецензия на книгу

• 

  111289

  25 июля 2019

  "...ви дозволили коханню оминути вас, знехтували обов'язком кожної живої істоти бути щасливою, ішли в житті манівцями, уникали прямої дороги і з усім змирилися. Вас би слід засудити на смерть. Але ви будете засуджені на самотність."

  Франсуаза Саган жива. Вона так чудово пише про кохання, не вдаючись до осуду, із абсолютною невимушеністю, що хочеться читати ще і ще, проживаючи кожну історію.
  
  Стиль нагадав Ремарка і водночас Фітцджеральда - природна меланхолійсність, неприхована, але легка туга, що прозирає крізь сторінки, трагізм, перемішаний із завбачливістю і багато кохання.
  
  У книгу увійшли дві повісті: "Bonjour, печале" та "Чи любите ви Брамса?" - схожі по настрою, але абсолютно різні водночас. Історії, які не обтяжують, не претендують на багатоплановість і багатошаровість, але хапають за саме серце, переносять у Францію 20 століття, романтичний Париж, сповнюють радості і смутку.
  
  Після таких історій уявляєш себе на одному із бульварів  Монмартру, на терасі ресторану із келихом Бордо, а на фоні грає одна із французьких ретро-мелодій. Хочеться жити, кохати і насолоджуватися кожним днем, брати від плинності хвилин усе до останку.
  
  Знайомство із Саган урочисто оголошую вдалим! Книга поки що єдина прочитана у письменниці, але однозначно не остання.

  11 понравилось

  0

  119