Рецензия на книгу
Бегущий по лезвию бритвы
Филип Дик
Аноним2 ноября 2018 г.Cogito, ergo sum або "Чи мріють андроїди про електричних овець?"
Вже багато років одним з улюблених фільмів залишається "Той, що біжить по лезу" Рідлі Скотта, знятий за мотивами відомого роману Філіпа Кендріка Діка "Чи мріють андроїди про електричних овець". Приємно порадував і сиквел "Blade runner 2049", що вийшов на екрани цієї осені. Похмура, урбаністична атмосфера вмираючого світу, де доводиться співіснувати людям справжнім та синтетичним. Просто все, як я люблю. І от врешті-решт я дісталася і до книги, яка подарувала цю історію, та прочитати яку довго хотіла.
«More human than human»
Дік описує постапокаліптичний земний світ, який добігає свого кінця. Після великої війни Земля вкрилася радіоактивним пилом за яким не видно зірок, майже всі ліси згинули, більшість тварин вимерла, а людський геном трансформується, денегерує, мутує, перетворюючи людей на спеціалів, аномалів, чи простіше - недоумків, від яких суспільство намагається відгородитися. Всі, хо має змогу, вже мігрували на Марс, а ті, хто залишилися, так чи інакше мріть за нагоди туди потрапити. Життя на "червоній планеті" - така собі нова американська мрія. Безпечне, комфортне існування, яке забезпечується завдяки тому, що кожен емігрант отримує в своє користування андроїда, тобто синтетичну людину.
"Андроиды - это всего лишь машины, пусть и умные."
Попри все життя в такому світі не абсолютно нестерпне. В цьому суспільстві не знайти догхантерів чи взагалі хоч якихось проявів насильства над тваринами та й людьми теж. Аборти - поза законом. Вбивства - неймовірна рідкість. Точніше, вбивають лише андроїдів-втікачів спеціально підготовлені до цього співробітники департаменту поліції.
Панівною ідеологією суспільства постає "мерсеризм" основою якого є здатність до співпереживання. І питання емпатії червоною ниткою проходить через весь роман і породжує ряд філософських питань. Зокрема, чи можна вважати андроїда людиною чи він все ж машина?
"Ведь мы не рождаемся, не растем, не умираем от болезней, а просто изнашиваемся, как муравьи. Вот кто мы! Хитиновая рефлекс-машина, которая на самом деле не живая."
Емпатія як основна відмінна риса двох абсолютно морфологічно ідентичних істот.
Емпатія як клей, який утримує суспільство, надає кожному відчуття причетності до всього і всіх, позбавляє абсолютної самотності, та як ідеологія, ледь не зведена до культу.
Серед дій та роздумів персонажів прямо чи опосередковано, завуальовано зачіпаються питання ксенофобії, рабства, моральності, сумління, самосвідомості, духовності, релігії, медіа-впливу, концепції надлюдини.
Cogito, ergo sum. Думаю, отже існую.
Якщо вдаватись до вислову Рене Декарта, як тоді можна вважати андроїда неживим?
А чи можна називати людиною того, хто отримує задоволення вбиваючи, хай навіть й андроїда? Чи ж як зрозуміти та ідентифікувати себе самого, якщо ти відчуваєш те, чого не повинен, те, що засудить суспільство, чи можливо хочеш того, що заборонено законом?
А ж раптом андроїди більш людяні, ніж деякі люди? Ніж ти сам.
"Как вы думаете, у андроидов есть душа?"
А чи мріють вони?
І до чого тут вівці?
Про це ви дізнаєтесь, якщо вирішите прочитати. А я завершую з книгою, бо можу залишити надто багато спойлерів :)
Роман для мене на 9/10. І за змістовне наповнення і за Ріка Декарда, який мені сподобався у виконанні Харрісона Форда і не розчарував в оригінальному втіленні. Хоча до ідеалу цьому стражденному землянинові дуже далеко.
***
Якщо порівнювати з екранізацію (знаю, що такого краще не робити, та ніяк не виходить), то я залишаюсь задоволена. Звісно, книга і фільм - це різні історії. Але в дечому взаємодоповнюючі. Фільм продовжує оповідь, дозволяє зануритись в неї ще більше і хоче показати, що ж станеться, якщо стерти межу між людиною та машиною. Те на що натякав Дік, Вільньов та Скотт втілили на екрані.1181