Рецензия на книгу

• 

  Аноним2 ноября 2018 г.

  Світ ламає всіх, і багато хто стає після цього ще міцнішим на зламах. Але тих, хто не ламається, він убиває.

  Я починала читати Гемінгвея в школі (це був "Старий і море"), і мені не сподобалося зовсім. Напевно, якби ми не проходили цей роман в інституті, я б навряд чи так скоро за нього взялася (якби взагалі взялася). Але зараз я абсолютно впевнена, що стиль автора — абсолютно не моє.

  Сюжет. Для мене цей роман виявився романом "ні про що". У ньому й ніби був сюжет, але це не було особливо помітно. Звісно, він піднімає важливі теми — безглуздість війни, зміна характеру людини під час воєнних дій, кохання, — але в цілому це не має збалансованості та не захоплює ніяк.

  Лінія кохання. Це взагалі окрема тема. Усі кричать, яке це пронизливе кохання. Я чомусь його не відчула взагалі. Для мене це було так — "буду з ним / з нею, бо більше ні з ким". Проходить час, і вже "ой, я не хотів у неї закохуватись, але так вийшло". Але я не відчула жодної зміни між цими двома ставленнями Фредеріка. А Кетрін, як на мене, була на ньому дійсно схиблена, вона ставилася до цього почуття як до релігії, а до Генрі — як до божества, що, напевно, урешті-решт її і зламало.

  Діалоги. Особливий біль, про який хотілося б зазначити. Розмови між перснажами абсолютно нелогічні й навіть місцями неадекватні. Люди в реальному житті так не розмовляють. Хотілося поскоріше прогортати ці розмови, щоб це нарешті закінчилося.

  Персонажі. Що Фредерік, що Рінальді, що Кетрін та Фергюсон для мене були дуже дивними героями. Дуууууже дивними. До того ж, я не відчула жодної справжньої емоції. Розумом я могла оцінити, які почуття повинні бути в героя у даний момент. Але для мене вони все одно лишилися картонками, які просто кудись ходили і щось робили (і найчастіше — це випивали та їли).

  У цілому, роман не те що мене дратував, він просто залишив мене абсолютно байдужою.

  Я начинала читать Хемингуэя в школе (это был "Старик и море"), и мне не понравилось совсем. Наверное, если бы мы не проходили этот роман в институте, я бы вряд ли так скоро за него взялась (если бы вообще взялась). Но сейчас я абсолютно уверена, что стиль автора — абсолютно не моё.

  Сюжет. Для меня этот роман оказался романом "ни о чём". В нём вроде бы и был сюжет, но это не было особенно заметно. Конечно, он затрагивает важные темы — нелепость войны, перемена характера человека во время военных действий, любовь, — но в целом это не имеет никакого смысла и не захватывает никак.

  Любовная линия. Это вообще отдельная тема. Все кричат, какие здесь пронзительные чувства. Но я почему-то их не увидела совсем. Для меня это выглядело примерно так — "Буду с ним/нею, потому что больше не с кем". Проходит время, и уже "ой, я не хотел в неё влюбляться, но так вышло". Ноя не почувствовала никаких изменений между этими двумя отношениями Фредерика. А вот Кетрин, как по мне, была на нём помешана, она относилась к своим чувствам как к религии, а к Генри — как к божеству, что, думаю, в конце концов её и сломало.

  Диалоги. Особенная боль, о которой хотелось бы вспомнить. Разговоры между персонажами абсолютно нелогичные, а местами даже неадекватные. Люди в реальной жизни так не общаются. Хотелось поскорее пролистать эти разговоры, чтобы это наконец закончилось.

  Персонажи. Что Фредерик, что Ринальди, что Кетрин и Фергюсон для меня были очень странными героями. Оооооочень странными. К тому же, я не ощутила ни одной их настоящей эмоции. Разумом я могла оценить, какие чувства должны быть у героя в данный момент. Но они всё равно оставались картонками, которые просто куда-то ходили и что-то делали (и чаще всего — это выпивали и ели).

  В целом, роман не то что меня раздражал, он просто оставил меня абсолютно равнодушной.

  12

  2,5K