Рецензия на книгу

• 

  Demetrios

  27 октября 2018

  Колись у юності я прочитав «Ґолем» і був у захваті від нього. Пробував також читати оповідання Майрінка, але вони вже чомусь не сподобалися. З того часу у мене в житті багато чого змінилося, зокрема і літературні смаки, тож я вирішив знову почитати Майрінка, аби зрозуміти, чи було захоплення юності тимчасовим, а чи глибшим. Після прочитання розумію, що таки глибшим. Ідейно книга ніби дуже далека, але тим не менш вона по-своєму захоплює і надихає.

  У Майрінка дуже дивна і незвичайна проза, яку незрозуміло як сприймати. Буквально — виглядає як повний маразм. Однак якщо абстрагуватися, то перед очима постає дуже струнка метафорика, символізм, певна поезія, суто літературна містика, де претензії на релігійний зміст настільки несерйозні, що миттю відкидаються. Якщо прочитувати текст, як мандрівку літературою з одного боку, і мандрівку поривами та глибинами людської душі з іншого боку, то все складається у щось дуже довершене, попри плутаний стиль. Плутаність і метафори тут не чистий абсурд, в них вгадується пошук істини. Пошук у повній пітьмі, у який лежить увесь цей світ, але дуже пристрасний і щирий пошук.

  І всі ці спіритизми, таємні товариства, видіння, божевілля, змішання реальності і уяви, привиди, смерті і жахи постають як щось значно краще, ніж повільне загнивання у правильній релігійності у спробах логічно пояснити жорстокість цього світу і Бога, «умити руки» і знайти собі затишне комфортне містечко у порядному добробуті на світлі, яке насправді є значно страшнішою пітьмою за ту, у якій блукають шукачі романів Майрінка.

  Також мені дуже сподобалася ідея, що кохання до жінки може бути найвищим і найщирішим проявом релігійності у чоловіка, його шляхом до Бога.

  9 з 12

  5 понравилось

  0

  1,8K