Рецензия на книгу

• 

  dolli_k

  11 сентября 2018

  Ми близькі і далекі — як два океани.
  Ми єдині і вічні — як вічна вода.
  Це неправда, що в світі колись нас не стане,
  Бо залишаться пісня й трава молода.

  Хай не маємо часу поглянути в небо,
  У якому шукали ми Шлях Чумаків.
  Як він нас поєднав — говорити не треба,
  Ми про це пам’ятаємо. Ми — і зірки.

  Хай простори їх вічні, холодні і чисті
  Тихим сяйвом зігріє зоря молода.
  Ти поглянеш на неї і знову згадаєш,
  Як колись нас п’янила весняна вода.

  Для мене ця книга виявилася прозово-поетичним дивом. Ніжна, пронизливо-щира історія кохання сироти (у минулому) та повії (теж у минулому). Історія двох абсолютно різних доль, але однаково нещасних. Чи такі люди заслуговують на щастя всупереч думці суспільства? Чи вийде щось у них?

  Це вже не перша моя книга в Дари Корній. Її стиль все такий же магічний і дуууже поетичний (недарма ж вона написала цю книгу у співпраці з Любою Долик). Вірші були символічним доповненням історії.

  Кінець доволі несподіваний для мене. Так, він пронизливо-солодкий, прямо цукровий, але мене це зовсім не роздратувало. Іноді хочеться почитати такі історії про кохання — світле та щире. Можна ж хоч ненадовго повірити в чудо?

  10 понравилось

  0

  796