ТОПОЛЯ
По діброві вітер виє,Гуляє по полю,Край дороги гне тополюДо самого долу.Стан високий, лист широкий —Нащо зеленіє?Кругом поле, як те мореШироке, синіє.Чумак іде, подивитьсяТа й голову схилить;Чабан вранці з сопілкоюСяде на могилі,Подивиться – серце ниє:Кругом ні билини!Одна, одна, як сиротаНа чужині, гине!Хто ж викохав тонку, гнучкуВ степу погибати?Постривайте, все розкажу,Слухайте ж, дівчата.Полюбила чорнобриваКозака дівчина.Полюбила – не спинила,Пішов та й загинув…Якби знала, що покине,Була б не любила;Якби знала, що загине,Була б не пустила;Якби знала, не ходила бПізно за водою,Не стояла б до півночіЗ милим під вербою;Якби знала!.. І то лихо —Попереду знати,Що нам в світі зустрінеться.Не знайте, дівчата!Не питайте свою долю…Само серце знає,Кого любить… Нехай в'яне,Поки закопають!Бо не довго, чорнобриві,Карі оченята;Біле личко червонієНе довго, дівчата!До полудня, та й зав'яне,Брови полиняють…Кохайтеся ж, любітеся,Як серденько знає.Защебече соловейкоВ лузі на калині, —Заспіває козаченько,
Ходя по долині.Виспівує, поки вийдеЧорнобрива з хати;А він її запитає:«Чи не била мати?»Стануть собі, обіймуться, —Співа соловейко;Послухають, розійдуться,Обоє раденькі.Ніхто того не побачить,Ніхто не спитає:«Де ти була, що робила?»Сама собі знає.Любилася, кохалася,А серденько мліло:Воно чуло недоленьку,А сказать не вміло.Не сказало – осталася,День і ніч воркує,Як голубка без голуба,А ніхто не чує.Не щебече соловейкоВ лузі над водою,Не співає чорнобрива,Стоя під вербою;Не співає,– як сирота,Білим світом нудить.Без милого батько, мати —Як чужії люде.Без милого сонце світить —Як ворог сміється;Без милого скрізь могила…А серденько б'ється!Минув і рік, минув другийКозака немає;Сохне вона, як квіточка, —Ніхто не питає.«Чого в'янеш, моя доню?» —Мати не спитала,За старого, багатогоНищечком єднала.«Іди, доню, – каже мати,Не вік дівовати.Він багатий, одинокий —Будеш пановати».«Не хочу я пановати,Не піду я, мамо!Рушниками, що придбала,Спусти мене в яму.Нехай попи заспівають,А дружки поплачуть:
Легше мені в труні лежать,Ніж його побачить».Не слухала стара мати,Робила, що знала;Все бачила чорнобрива,Сохла і мовчала.Пішла вночі до ворожки,Щоб поворожити:Чи довго їй на сім світіБез милого жити?«Бабусенько, голубонько,Серце моє, ненько!Скажи мені щиру правду,Де милий-серденько?Чи жив, здоров, чи він любить,Чи забув-покинув?Скажи ж мені, де мій милий?Край світа полину!Бабусенько, голубонько,Скажи, коли знаєш!Бо видає мене матиЗа старого заміж.Любить його, моя сиза,Серце не навчити.Пішла б же я утопилась —Жаль душу згубити.Коли нежив чорнобривий,Зроби, моя пташко,Щоб додому не вернулась…Тяжко мені, тяжко!Там старий жде з старостами…Скажи ж мою долю».«Добре, доню; спочинь трошки..Чини ж мою волю.Сама колись дівовала,Теє лихо знаю;Минулося – навчилася,Людям помагаю.Твою долю, моя доню,Позаторік знала,Позаторік і зіллячкаДля того придбала».Пішла стара, мов каламарДостала з полиці.«Ось на тобі сего дива!Піди до криниці;Поки півні не співали,Умийся водою,Випий трошки сего зілля —Все лихо загоїть.Вип'єш – біжи якомога;
Що б там ні кричало,Не оглянься, поки станешАж там, де прощалась.Одпочинеш; а як станеМісяць серед неба,Випий ще раз; не приїде —Втретє випить треба.За перший раз, як за той рік,Будеш ти такою;А за другий – серед степуТупне кінь ногою.Коли живий козаченько,То зараз прибуде.А за третій… моя доню,Не питай, що буде.Та ще, чуєш, не хрестися,Бо все піде в воду.Тепер же йди, подивисяНа торішню вроду».Взяла зілля, поклонилась:«Спасибі, бабусю!»Вийшла з хати: «Чи йти, чи ні?Ні, вже не вернуся!»Пішла, вмилась, напилася,Мов не своя стала,Вдруге, втретє, та, мов сонна,В степу заспівала:«Плавай, плавай, лебедонько,По синьому морю,Рости, рости, тополенько,Все вгору та вгору!Рости тонка та високаДо самої хмари,Спитай бога, чи діжду я,Чи не діжду пари?Рости, рости, подивисяЗа синєє море:По тім боці – моя доля,По сім боці – горе.Там десь милий чорнобривийПо полю гуляє,А я плачу, літа трачу,Його виглядаю.Скажи йому, моє серце,Що сміються люде;Скажи йому, що загину,Коли не прибуде.Сама хоче мене матиВ землю заховати…А хто ж її головонькуБуде доглядати?
Хто догляне, розпитає,На старість поможе?Мамо моя, доле моя!Боже милий, боже!Подивися, тополенько,Як нема – заплачешДо схід сонця ранісінько,Щоб ніхто не бачив.Рости ж, серце-тополенько,Все вгору та вгору;Плавай, плавай, лебедонько,По синьому морю!»Таку пісню чорнобриваВ степу заспівала.Зілля дива наробило —Тополею стала.Не вернулася додому,Не діждала пари;Тонка-тонка та висока —До самої хмари.По діброві вітер виє,Гуляє по полю,Край дороги гне тополюДо самого долу.
[1839, С.-Петербург]
Страницаиз230
СкороКнижный режим
