Кубик

Иногда мне кажется, что вокзал — самое печальное место на Земле. Каждая отправка поезда - это обязательно конец чьей-то истории. Но не каждое прибытие – это начало новой.

Порядок вещей, которые забывает один человек о другом, может быть разным. У кого-то сначала выпадает из памяти запах, у кого-то — голос. У кого-то фигура, рост и вес, у кого-то мимика. Чаще всего долгожителями памяти являются какие-то безделушки — углы губ во время улыбки или приподнятая бровь. Походка или жест приветствия.
Все люди разные, и забывают они по-разному.

Фігурки літаків. Декоративні пляшки. Пара картин: на одній — Фенікс, на іншій — невідомий мені чоловік. Він висить на моїй стіні лише для того, щоб усі питали в мене, хто це, а я відповідав, що не маю жодного уявлення, і ми б дружно сміялися. Усі ці речі — лише спроба вивернути внутрішній світ у простір своєї квартири. Але мені нема кому це показувати. Мені нема з ким сміятися.

Коли вас ні з ким порівнювати, ви не боїтеся щось спотворити. Зокрема, власну квартиру. Зокрема, себе.