– Все ти розумієш, не вдавай! – роздратовано кинув Денис. – П'ятдесят доларів! Каністра солярки! Пляшка і двадцять гривень… Брате, це мізер за королівські вечерю та сніданок, чисту постіль, доставку в Килимівку й охорону джипа. Він же витратив утричі більше, ніж… заробив. Це просто нонсенс. Мені соромно, а він… Він до всього цього зобов'язаним почувався. Ти помітив?
– Я не сліпий… – І я не сліпий, – Денис кинув недопалок. – Я часто думаю… Вони ж… Такі, як Мануїлович… Вони ж роблять щось набагато вагоміше, ніж я… Без них утрачає сенс будь-що… Ні, не будь-що – геть усе!.. Ти розумієш?
– Шануй свою землю, і вона родить тобі щастя… – сумно сказав Ігор, і, може, вперше з часів дитинства думка ця вразила його.
– Ні, я серйозно. Не буде на землі Мануїловичів, буде дике поле, а в дикого поля нема історії. Тільки географія.