Отзывы о книге Крізь безодню до світла

Чогось мені не вистачило в цій книзі. Написано гарно, але таке враження, що автор заграє з читачем. Оцей спосіб - додумай сам, що буде далі - тут він якось не працює. Чомусь я не повірила ні в героїнь, ні в кохання, ні в неймовірні, майже містичні історії, що з ними трапились.

Три жінки, три подруги, три долі. Жодна з них не сильно щаслива в особистому житті. У кожної своя на те причина. І кожна прагне знайти свою долю. І знаходять, і втрачають. І мовчки приймають невдачі свої. Дивно якось усе виглядає. Такі розумниці, красиві, емансиповані, але якісь амеби. Чекають щастя. Просто чекають, а коли отримують його, то користуються на повну, а втрачаючи, просто скорюються, начеб-то так і має бути.

Віра, Мар'яна, Христина. Невже їм не судилося жіночого щастя? Невже вічні розпач і розчарування? Як я уже писала, автор залишає питання відкритим. Надія є. Та в фіналі нас чекає ще одна зустріч. З людиною, яка має беспосереднє відношення до цих історій. З людиною, яка себе уявила богом. І от ця, четверта частина, мене "добила". "Притягнуто за вуха". А тому тверда трійка.

Перевод.

Чего-то мне не хватило в этой книге. Написано красиво, но такое впечатление, что автор заигрывает с читателем. Этот спосіб- додумай сам, что будет дальше- здесь он как-то не работает. Почему-то я не поверила ни героиняи, ни в любовь, ни в невероятные, почти мистические истории, что с ними случились.

Три женщины, три подруги, три судьбы. Ни одна из них не счастлива в личной жизни. У каждой своя на то причина. И каждая стремится найти свою судьбу. И находят, и теряют. И молча покоряются ей. Странно как-то всё выглядит. Такие умницы, красивые, эмансипированные, но какие-то амёбы. Ожидают счастья. Просто ожидают, а когда получают его, то используют на полную, а когда теряя, то просто покоряются, словно так и должно быть.

Вера, Марьяна, Кристина. Неужели им не увидеть женского счастья? Неужели только вечные отчаяния и разочарования? Как я уже писала, автор вопрос оставляет открытым. Надежда есть. Но в финале нас ожидает ещё одна встреча. С человеком, который имеет непосредственное отношение к этим историям. С человеком, который себя представил богом. И вот эта, четвертая часть, меня "добила". Вердикт - "притянуто за уши". А потому твердая тройка.

Алла Рогашко – новое имя в современной украинской литературе. Она дебютировала в 2015 году, выпустив роман о любви «Осіннє рондо місячної ночі», действие которого происходит во Львове и связано с мистической легендой о подводной реке Полтве.

Новый роман писательницы «Крізь безодню до світла», вышедший в 2016 году, тоже о любви. Место действия – Ровно, родной город писательницы. Главные героини романа – три подруги: Вера, Марьяна и Кристина, которые в свое время «пострадали от любви» и разуверились в ее существовании. Каждая из них имеет отдельную историю своего крушения на любовном поприще. Алла Рогашко методично нас в это посвящает, останавливаясь отдельно, и на психологической стороне произошедшего, и на причинно-следственной. Не маловажную роль играют сны героинь в произведении. Они имеют характер вещих, предвещающих будущие несчастья и лишения. В романе основной действенной силой (грубо говоря «двигателем сюжета») является фатум. Героини полностью вверяют свою жизнь судьбе, и практически бездейственны. Но, тем не менее, они очень своеобразны.

Вера, воспитывающая дочь без мужа, боится одиночества. Понимая, что дочь вот-вот вылетит из семейного гнезда и Вера останется наедине со своими проблемами, она наконец-то решается впустить кого-то «постороннего» в свою жизнь. Случайное знакомство со скрипачом Владиславом перерастает в бурный роман. Но смогут ли они ужиться с прошлым друг друга? Ведь, в возрасте за сорок лет у каждого из них целый наплечник проблем из прошлого. Дотянуться ли щупальца минувшего до сегодняшнего?

Марьяна тоже имеет за плечами тяжкий опыт семейной жизни, который лишь обозлил молодую женщину. Звонок из прошлого от Михаила, с которым она встречалась пятнадцать лет назад, вернул ей веру в любовь. Но сможет ли любовь обмануть смерть? Кристина просто «не от мира сего», как называют ее подруги, тоже обожглась в любви. Она, как улитка, закрылась в своей раковине и не впускает туда никого. Неудача с Максом и опять створки раковины сомкнулись. Но, кажется, Петр успел проскочить?

Три жизненные истории. Такие похожие и в тоже время, такие разные. Какое-то пристанище для покинутых и разуверившихся в любви дам. Но не все так трагично. Героини пройдут путь сквозь бездну к свету, чтобы понять, что все в этом мире движется вокруг любви. А ее нужно уметь заслужить. Нужно быть открытым к чувствам, доверять и самому любить. И нужно что-то делать, не уповать на судьбу и ждать от нее подношений. Любовь – это труд двух муравьев, которые строят муравейник. И чем он больше и крепче, том дольше простоит, и никакие неурядицы и погодные (внешние) условия ему не помеха. Именно «действовать» так завуалировано призывает Алла Рогашко. Действовать и двигаться дальше, не смотря ни на что. Оставлять прошлому прошлое, не тащить его шлейфом за собой. Эта книга - очень хороший роман на тему любви и взаимоотношений.

Три поверхнеі романтичні історійки з несподіваним епілогом. Сюжет кожної історійки кружляє по колу: "кохання-зрада" наче інших типів відносин між чоловіком і жінкою не існує. Чим більше чоловічий персонаж самозакоханий та егоїстичний, тим більше жіночий персонаж, котрого авторка тулить йому до пари, невпевнений в собі й пасивно-агресивний. Тим хто не зносить відкритих фіналів слід зауважити, що кожна з трьох істоійок має саме таке(ніяке) завершення. Не зважаючи на те якими різними намагається намалювати авторка своїх героїнь, всі вони в коханні роблять спільну та навіть фатальну помилку - віддаляючись від друзів та спілкування поза відношеннями. Такого штибу самотність штовхає їх в обійми залежних відносин й коло замкнуто. На противагу цим трьом, історійка в епілозі намагається впевнити читача, що щасливі созалежні відносини все ж таки існують, але її(історійки) куцість не дозволяє зробити цього. Більш за всіх страждає доля, котрій приписують всі невдачі й непорозуміння в стосунках і житті загалом.

У мене після кожної книги залишаються якісь враження чи емоції. Після цієї не залишилося нічого. Протягом усього роману у мене скадалося відчуття, що читаю якусь газетну статтю, ну дуже вже простенько написаний. Я все чекала, що ось-ось щось вибухове має статися. Але такого не відбулося. Роман пройшов повз мене. Герої чоловічої статі мене геть збили спантелику. Один по жінкам бігає, другий сховався від минулого, покинувши вагітну дівчину, а третій втік від проблем до рідного села. А жінки ж показані тут сильними та незалежними. Рівень фемінізму зашкалює. Чесно, жалкую, що витратила свій час на цю книгу. Не будуд писати "не читайте", це була суто моя власна думка.

Серце було розбите вщент. На мільйони дрібних часточок, які вона потім довго-довго збирала докупи, а рани гоїлися довго і непомірно боляче. Вона вже давно не тримає на нього зла і образ. Час стирає все, і навіть біль. Лишаються лише шрами на серці. Вони болять інколи, але не надто.

Перші 170 сторінок читаються на одному диханні. Дуже захоплююча книга. І все не дає спокою, що буде далі? А от кінець просто розчарував. Якось не змогла «дотягнути» ту інтригу на завершення. Якось так прогнозовано. І дочитувала лише через те, щоб впевнитися в прогнозованості завершення. П.С. Цікаво було читати і виринати в етюдах міста Рівного. Ніби гуляєш містом поруч з героями. П.П.С. Ця книга сподобалася набагато дужче за «Рондо місячної ночі». І цитат вибрала "для себе" більше. Особливо про консервацію! :)

Чего-то мне не хватило в этой книге. Написано красиво, но такое впечатление, что автор заигрывает с читателем. Почему-то я не поверила ни героиням, ни в любовь, ни в невероятные, почти мистические истории, что с ними случились.

Три женщины, три подруги, три судьбы. Ни одной из них не повезло в личной жизни. У каждой своя на то причина. И каждая стремится найти свою судьбу. И находят, и теряют. И молча покоряются ей. Странно как-то все выглядит. Такие умницы, красивые, эмансипированные, но ожидают счастье. Просто ожидают, а когда получают его, то используют на полную, а когда теряют-то просто покоряются, словно так и должно быть. Вера, Марьяна, Кристина. Неужели им не увидеть женского счастья? Неужели только вечные отчаяния и разочарования?