Иллюстрированная история украинского народа

«Иллюстрированная история Украины» М. Грушевского – классический памятник исторической мысли. Первое издание вышло более ста лет назад, однако до сих пор книга не потеряла своей актуальности. Более того, в советское время о её публикации не могло быть и речи, так что лишь с обретением независимости 25 лет назад труды Грушевского вновь обрели своего читателя.
Вряд ли стоит представлять этого известного учёного с мировым именем. М. Грушевский бросил вызов господствующей в те годы официальной российской историографии, рассматривающей историю соседних славян исключительно сквозь призму российской государственности. Историк разработал собственную схему и периодизацию истории Украину, ставшей сегодня основой. С точки зрения автора история Украины – самобытная и насыщенная событиями европейского и общемирового значения.
В книге множество весьма интересных и увлекательных фактов. Так, описывая обычаи скифов, автор опирается на свидетельства византийских историков и говорит о необычайной братстве, господствующем среди этого удивительного племени, необычайной популярности у них греческих традиций. Впрочем, довольно часто М. Грушевский полностью доверяет этим свидетельствам и относится к ним некритически.
Вхождение раздробленных княжеств в состав Великого княжества Литовского по М. Грушевскому не только не было насильственным, но и было важным для местного населения, поскольку его представители сами приглашали себе на княжение литовских князей:

«Се поясняєть ся тим, що литовські княжата, засїдаючи по українських та білоруських землях, старались у всїм приноровити ся до місцевого житя, його порядків і культури. Вони старали ся як найменьше вносити змін в місцеві обставини: „ми старини не рушаємо, а новини не уводимо", було їх правилом. Вони приймали православну віру, місцеву культуру, мову, одним словом—ставали українськими або білоруськими князями, тільки з нової литовської династиї, й по змозї старали ся далї продовжувати давнїйше заведені порядки місцевого житя… Через те й бачимо, що українські землї одна по другій, без війн і боротьби, тихо і непомітно, переходять під власть литовських князїв, і навіть в джерелах наших не завеїди про се згадуєть ся»

Подобных идей вполне аргументировано относительно собственной истории придерживается и белорусская историография: официальным языком в ВКЛ был старобелорусский, первой столицей – белорусский г. Новогрудок, вся культура – такой же, и только князья были литовскими, впрочем, довольно быстро славянизирующиеся. Между тем современная литовская и российская историография до сих пор упорно твердят о захвате белорусских и украинских земель литовцами, игнорируя факт того, что последние по уровню развития были гораздо ниже (к 12 веку у литовцев не было городов и ремесла, не говоря уже о государственности), да и как меньшинство может поглотить значительно превосходящее большинство? Литовцы не хотят этого признавать из-за своей гордости (впрочем, отождествлять современную Литву с летописной – ошибочно), а русские более заняты собственной историей, поэтому и сохраняют до сих пор дореволюционные и советские взгляды («теория захвата» их вполне устраивает и идеологически).
События современного периода украинской истории в книге дополняет раздел доктора исторических наук Владислава Верстюка. Большой интерес вызывают и значительные документальные материалы (80 страниц), дополняющие текст книги.
Никаких «укропитеков» и прочей ереси, пытавшейся переписать украинскую историю – этим мне эта книга также понравилась.

Оцінювати історичні, та й взагалі наукові праці, завжди важче, аніж художні. По-перше, до них прикладають більше вимог, більше точності, практично не даючи місця для розвою творчої думки. «Факти, факти, та ще раз факти!» -- ось девіз історика. До того я ж звик оцінювати історичні праці за критеріями точності, правдивості, науковості, ілюстрованості , унікальних думок та авторськими концепціями. На мій погляд, М. Грушевський як "отець української історії" – прізвисько, яке не точно відбиває його сутність, зважаючи на існування інших великих істориків до нього, -- залишається поза оцінками.

З жалем згадували колишню славу козацьку, незалежність українську, автономію Гетьманщини, нарікали на відібраннє старих прав і порядків.

Розглядаючи усі аспекти даного твору варто сказати про осібність цієї нібито непомітної книжечки. Вона цінна саме авторським стилем викладу. Вона стає у пригоді починаючим історикам тим, що дає короткий лікбез української історії. Звісно, вона не відповідає повністю сучасній історичній науці та її поступу (написана ж бо у 1913 році, а доповнена у 1921!). Але вона не перевантажена датами чи особливою термінологією, навпаки, цікаво і чесно.

Українська сірома ставала правдивими носите лем краси і правди життя, і до неї належало всіми способами зближитися, щоб зачерпнути від неї сеї краси і правди в народній словесности і народнім життю знайти правдивий зміст для творчости літературної.

«Ілюстрована історія України» написана мовою, можливо, трохи застарілою. А з іншого боку, вона задумана наче гімн українському рухові та народові. Це проявляється у захопленні, а іноді й перебільшенню ролі нашого народу. З особливою любов’ю та жалем Грушевський пише про нашу історію.

Читати українську історію треба з бромом, — до того це одна з нещасних, безглуздих, безпорадних історій, до того боляче, досадно, гірко, сумно перечитувати, як нещасна, зацькована, зашарпана нація тільки те й робила за весь час свого державного (чи вірніше: півдержавного) існування, що одгризалася на всі боки: од поляків, руських, татар, шведів.
- В. Винниченко

І правим був поет та один із керівників УЦР та Генерального секретаріату. Не можна. Бром чи валеріана, а може щось міцніше? Але не з Михайлом Сергійовичем. Його розповідь сама як той бром. Він не тягне ковдру ролі страждальця, цього комплексу нещасного, та не його одного, а й едіпового комплексу по відношенню до Росії. Хто ми є? Чи спольщені росіяни, чи зрусифіковані поляки? Чи маємо право на окреме життя? Це те, на що не побоявся дати відповіді величний український історик у ті буремні часи. Так, ми є українці.

Доки народ живе, живе і його мова.
- М. Грушевський

Окрім того, я окремо відмічу останній розділ, присвячений Українській Революції. В ньому ще менше ілюстрацій, дат, подій. А замість того все наповнене по-художньому або просто –публіцистичному порівняннями, жалями. І виступає тут не просто як література, а саме джерело, бо, безумовно, голова УЦР був свідком всіх цих подій. Він вказує нам практично прямо на помилки сучасних істориків ще навіть до їхньої появи. Хіба це дар, а не розвинена геніальність духу?

Безумовно, треба побачити всі ці ілюстрація, якість яких, на жаль, бажає кращого. Вони допомагають краще зрозуміти всі матеріали історичні, зважаючи на деякі рідкі екземпляри. Найвизначніші діячі отримали портрети, найпрекрасніші будівлі замальовки або фото, а найцінніші речові пам’ятки – зображення.

Тим не менш, авторських концепцій або не має тут, або вони непомітні на тлі такої кількості інформації. Деякі факти піддаються сумнівам, хоча вони не отримали належної оцінки, що може бути лише в монографіях, що розкривають такі теми максимально повністю.

Можливо, М. Грушевський ідеаліст. Бо ж він через свою любов до України кохається на поприщі українського історика, як на свій власній ниві. Тому, можливо, певні його ідеї виглядають ірреально. Але вони мають право жити. Так, опиратися на авторитет необов’язково добре, але все ж важливо іноді. А хто як не фундатор є авторитетом?

І все ж, як висновок я скажу про геніальність М. Грушевського, який змушує нас, читачів переживати всі болі і радості, всі тріумфи і поразки наших предків-земляків. Він утверджує нашу єдину віру і релігію – віру в нашу праву справу. І ця віра, як показує історія, не марна. У нас не лише надії, з нами головне – українство. Ми об’єднані спільною ідеєю жити разом, творити будучину попри все перепони. Як нас не намагалися роз’єднати і релігійно, і національно, і політично. Ми разом. І виборюємо місце під сонцем, але це не те місце, про яке казав канцлер Німеччини фон Бюлов. Ми хлібороби і ми любимо мир. І нашу героїчність довів своєю книгою М. С. Грушевський – геній і отець не лише історії, а й хрещений батько нашої демократичної політичної думки.