Frankenstein

Про Франкенштейна знають мало не всі - дякуючи телебаченню цього монстра висвітлювали в багатьох напрямках: починаючи з мультфільмів і закінчуючи фільмами. Саме так, я не помилилась - телебаченню. Література останнім часом не дуже в фаворі, книжки читають не всі. Я також не виняток - вперше про Франкенштейна я дізналась саме з фільму. Потім цей образ часто з'являвся в різних жанрах фільмів, серіалів, мультиків. Про те, що це персонаж роману Мері Шеллі я навіть не здогадувалась. Також я заблуждувалась з питання навіть імені. Франкеншейн - це не ім'я монстра, це ім'я його творця. Але про все це я дізналась набато пізніше. Переглянувши велику кількість різних інтерпретацій цього образу, я нарешті "дозріла" до знайомства з оригіналом цього сюжету - з романом, який написала Мері Шеллі "Франкенштейн, або Сучасний Прометей".
Після прочитання даного твору в мене залишилась величезна відраза до головного героя - того самого Віктора Франкенштейна, який став творцем створіння, яке нарекли монстром Франкенштейна. Хоча автор і позувала "величезні" сраждання Віктора, його муки, проте саме він для мене постав справжнім монстром, дияволом, тим жахливим створінням, яке не заслуговує не те що на щастя та співчуття, а на саму можливість навіть існування.
З перших рядків опису його життя, він змалювався мені як оранжерейна квітка, яку плекали та оточували тільки любов'ю та турботою. Будь-яка його забаганка, прагнення, інтерес були задоволені. Маючи від самого народження все, що може бажати звичайна людина для щастя та безтурботного життя, він шукав слави, визнання, поклоніння... Одним словом потішити своє самолюбство.
Коли він став на шлях до свого величного відкриття, він не задумувався ні на хвилину - йшов тільки вперед як справжній фанатик. Не зважав він ні на батьків, ні на кохану, ні на друзів - думав тільки про себе та своє дослідження. Досягнувши успіху, він знову був невдоволеним - його творіння було потворним ззовні. І що зробив Віктор? Правильно, як справжній егоїст просто викинув його. Незважаючи на те, що створіння було наділене розумом, почутями, свідомістю, він навіть на хвилину не задумувався про його подальшу долю. Цей геніальний лікар просто втік, залишивши створіння просто на погибель. І далі почались страждання бідного, нещасного творця. Всі його "причитання" були спрямовані знову ж таки на нього сердешного - такого знедоленого, нещасного. Проте він навіть на хвилину не задумувався про своє творіння. Якщо розібратись, то цей "монстр", "диявол", яким його іменуть на протязі всієї повісті, був всього лишень немовлям, яке після появи на світ просто залишили на поталу всіх бід та незгод. Віктор створив його потворним, він чудово бачив, який проводить екпреримент і наглядно бачив, що виходить в резултаті. Тому наскільки лицемірним він постає, описуючи свій жах, коли створіння відкрило очі. Тоді що можна було очікувати від результату цього антигуманного досліду, коли прийшовши в цей світ, перше, що він відчув - це була відраза, огида, жах твого творця? Навіть ім'я йому не дали - монстр, убивця, диявол... Проте жодне не підходить для створіння, яке просто прагнуло тепла, ласки, розуміння. Він прагнув до цього,вчився сам, намагався бути добрим і допомагати людям. А що отримував у відповідь? Тільки огиду, злобу, жорстокість. Тому хто може осудити, що він став на шлях помсти. Віктор один був винен у всіх смертях, нещастях.
У романі показані людські пороки у всій їхній огиді. Люди завжди знаходять мільйони причин, багатьох винних у своїх злочинах. Вони намагають максимально виправдати себе, зробити так, щоб їх не засуджували, а навпаки ще й співчували. Якби це не було сумно, проте завжди оцінюють очима, а не серцем. Дивляться на зовнішність, а не на внутрішні якості. Вигнанцями завжди стають із фізичними вадами, а не з вадами моральними. Якщо ти красень, то тобі пробачать багато провин, а інколи і злочинів - просто тебе навіть не запідозрять. А на уродів падає завжди підозра і потім провина за все. Навіть якщо він не скоював злочин. Як результат вони таки і стають - злочинцями, вигнанцями, монстрами. Проте не з власної волі - люди самі їх такими роблять, створюють тих монттрів, яких потім бояться.
Монстри - не ті, що страшні зовні, а ті, що криються всередині зовнішньої краси.

«Неужели человек действительно столь
могуч, добродетелен и велик,
и вместе с тем так порочен и низок?»

Произведение, вызывающее массу противоречивых эмоций. К главным героям невозможно относиться односторонне, без примеси сожаления, сострадания, ужаса и осуждения.

Роман преподнесен в очень интересной манере. Он написан от перового лица, но именно этот момент и является переменным – главный герой меняется. С самого начала мы знакомимся с Уолтоном. Капитаном корабля, идущему на северный полюс. Знакомимся мы с ним через его письма к любимой сестре Маргарет. В один из дней, когда они застряли во льдах и начали отчаиваться, на льдине к ним приплыл человек. Они его подобрали, обогрели и сделали всё, чтобы вылечить его горячку. Немного придя в себя, неожиданный гость рассказывает свою историю капитану. Историю Доктора Франкенштейна. И здесь меняется главное лицо, теперь история от лица Франкенштейна. Виктор решил рассказать свою историю, чтобы спасти от гибели, которая неминуема в погоне за тщеславием, самого Уолтона, чьи планы о покорении северного полюса могли забрать не только его жизнь, но и всего экипажа.

Виктор начал свою историю с раннего детства, чтобы объяснить причину, своего горького падения. Он вырос в любящей и гармоничной семье. У него был лучший друг Анри, восхищение которым не померкли за столько лет. У него была Элизабет – пристанище его сердца и будущая жена, счастье семейной жизни было бы неминуемо, если бы все сложилось иначе и ее сердце всё еще билось.

Дальше, когда он знакомится со своим творением, рассказ переходит к созданию Франкенштейна. Он рассказывает, как трудно ему было, как сложно одному во всем разбираться, как сложно самому всему учиться. А самое страшное – как ужасно тяжело быть отверженным и одиноким. Да, так называемый «демон» совершим много ужасных поступков, но кто научил его этому? Люди и их отношение. Кто объяснил ему, что это не правильно? Никто – он сам познавал мир. Кто научил его любви? Его создатель повернулся к нему спиной. Да, доктор Франкенштейн много выстрадал, потерял всё самое дорогое его сердцу, но мне его не жаль. Жаль его семью, его друга, его создание – но его нет.

«Мы в ответе за тех, кого приручили» И уж тем более в ответе за тех, кого создали!

Каждая мать любит свое дитя, воспитывает его и знакомит с окружающим его миром. Отец помогает встать на ноги сыну и не натворить глупостей. Сознание создания, которого оживил Франкенштейн, было такой же чистый лист, как и у детей. Эта работа была детищем доктора, и только он был в ответе, кем станет его творение ангелом или демоном. Виктор создал «демона». Демона, который жестоко отомстил ему за одиночество. Когда человека отвергает общество за содеянный им поступок, это очень тяжело, невыносимо, но понятно. А в чем был виноват демон? В том, что его создатель сделал его достаточно страшным, чтоб его боялись и достаточно сильным, чтоб его боялись в двойне. Мало ли на свете людей с прекрасной, восхищающей окружающих внешностью прогнивших изнутри? А людей с внешними изъянами, наполненными милосердием и добром, которые помогают многим пережить тяжелые времена? Любовь создателя к творению своих рук и ума, могла изменить эту историю и подарить Франкенштейну счастливую жизнь, о которой он так мечтал.

«О! Хорошо смиряться несчастливцу,
но для преступника нет покоя.»

Виктор винит себя, за то, что он создал демона. И он прав. Он создал демона, но ни когда оживил его, а когда отвернулся.

Удивительно, что роман, заставляющий по-философски взглянуть на ситуацию, был написан в ходе игры 18летней девушкой. Можно сколь угодно обсуждать правильно ли Франкенштейн поступил со своим чудовищем, у каждого будет своя правда. А вот имел ли он права оживлять не живое? Это более глубокий и сложный вопрос. В век высоких технологий и новых открытий в генетике и материи, этот вопрос становиться актуальным. В поисках возможности создания новой жизни, не создадим ли мы демонов на наши не разумные головы?!

От прочтения книги ожидала немного большего, хотя нет, намного более глубокого. Сам стиль написания напомнил мне "Маркизу де Ганж" Маркиза де Сада, что разочаровало безмерно и безвозвратно. Читается произведение довольно легко и быстро, но не интригует, не захватывает дух. Может быть, я хотела увидеть больше жестокости, бессердечности, а не душевных терзаний и мук совести. Но, не смотря на это, прочитать советую...