Мина Мазайло

Нація не піде вже назад!

Я читала цю п´єсу, і думала про те, що якби прийшлося її перекласти, наприклад, на російську мову (та й на будь-яку іншу), я би не змогла. Вірніше переклад просто з´їв би її основний зміст. Отаке воно українське мовне питання. Або Микола Куліш так віртуозно-лінгвістично його поставив, що переклад зробив просто неможливим.
Ох, зовсім не смішна ця комедія! Кумедні моменти, звичайно, трапляються, і кілька разів я навіть сміялася вголос. Але це сумний сміх, той, про який грворять - Крізь сльози…

Мина Мазайло вирішив змінити прізвище. Ну дуже воно простецьке, як на його думку, та й звучить дуже по-українськи, а цю мову він не те що не любить, а люто зневажає. Та й ще ця приставка - Мазайло-Квач. Фу, це вже занадто. То ж відтепер він буде Мазєніним. А що! Звучить!

Та й підтримку він знайшов у вигляді дочки, дружини і … тьоті Моті із Ростова, дружининої сестри.
О, тьотя Мотя із Ростова - це особливий вид нелюбові до української мови і взагалі всього українського: «— Боже!.. По-моєму, прілічнєє бить ізнасілованной, нєжелі українізірованной.» Ось такі от свєтскіє прілічія.
На противагу їм виступають син і брат Мини, Мокій і Тарас. Та якщо Мокій хоч і виступає за українізацію, та все ж таки він ще й за совєтами тягнеться, то Тарас таки справжній українець. У нього любов не до влади, він за народом і всім, що за ним стоїть.

Скільки років пройшло з часу написання, а питання актуальні і досі. Скільки у нас ще таких мазайлів і готових «піддзявкувати» їм тьоть моть. Є над чим задуматись. І посумувати. Та нація не піде вже назад. Не те що б нікуди… Нема потреби.

Очередное произведение ,прочитанное по школьной программе .Мина Мазайло - одно из лучших ,что я прочитала из школьной программы в этом году .

Сюжет .Главный герой Мина Мазайло решает сменить фамилию ,но его сын - за украинизацию . На мой взгляд, сюжет  чуть-чуть затянут .

Герои. Мина Мазайло никаких эмоций не вызывал ,как и его сын Мокий. Мне хотелось  ,чтобы конфликт был более острым ,но это комедия ,поэтому юмор в первую очередь. Рина (Мокрина) Мазайло - дочка главного героя, мне она понравилась, девушка с юмором ,умная .Уля Розсохина - ее подруга ,тоже ничего .Тетя Мотя - самый интересный персонаж.

Слог .Легкий, быстро читается.

Юмор .Неплох ,но немного не мой сорт травы.

Кому рекомендую прочитать. Если хотите получить дозу смеха ,то могу порекомендовать .Эта пьеса напомнила мне  Мольєр - Міщанин-шляхтич   и  Иван Карпенко-Карый - Мартин Боруля   .Если вам  нравятся эти пьесы, то, думаю ,и Мина Мазайло тоже понравится.

Кому не рекомендую прочитать.Хотите получить острую драму ,которая будет завязана на конфликте поколений, тогда вам не сюда .

Николай Гурович Кулиш – это известный украинский писатель, драматург и общественный деятель. Он принадлежит к творческой группе «Расстрелянное Возрождение». Писатель имел очень сложную судьбу и является одной из жертв Сталинского террора. Был приговорен к десяти годам лагерей, а в чуть позднее расстрелян.
«Мина Мазайло» - это сатирическая комедия, в которой автор осуждал мещанство, которое выступало против процесса национального возрождения в Украине в начале двадцатого века. Писатель поднимает проблему разоблачения общественных антиукраинских явлений и критикует национальную предвзятость и превосходство.
События происходят в городе Харькове. Некий служащий по имени Мина Мазайло загорелся идеей сменить свою украинскую фамилию. Якобы от нее в его жизни были сплошные проблемы: и девушки его не любили, и начальство не уважает, и знакомые постоянно смеются. Почти вся его семья также поддерживает смену фамилии – все, кроме сына Мокия. Юноша поглощен идеей украинизации - но в его случае этот процесс носит более филологический оттенок. Он восхищается самим языком, нюансами в переводе, красотой и звучанием фраз.
Вот и назревает, так сказать, семейный конфликт – даже родственников пригласили: тетушку, которая любит русский язык и дядюшку, у которого «и куры по-украински говорят».
Сестра Мокия подговаривает подругу влюбить в себя парня и таким образом отвлечь от его украинизации – но случилось всё с точностью да наоборот. Уля полюбила юношу и решила разделить его увлечение – стала учиться правильному произношению.
Мне сложно сказать свое отношение к данному произведению. Скорее всего, для времени написания пьесы вопрос, который подымает автор был очень актуальный и болезненный. В наше время же такой проблемой не удивишь: люди тоже стремятся поменять имя, фамилию и даже пол. Демократия и свобода воли – что же тут возразить?
В пьесе же акцент делается на том, что Мина отрекается от всего украинского. Вот тут, мне кажется, вопрос не только в фамилии, тут и некая моральная дилемма – от своих родителей, старшего поколения семьи он тоже бы отрекся? Ведь они носили неугодную ему фамилию. Но, к счастью для героя, эту проблему за него решили – можно «заочно» поменять имя/фамилию и своим предкам. Вот так жил себе крестьянин какой-то: горя не знал, пас коров и овец – и тут ему «счастье привалило» – он стал Мазениным.
В целом, по моему субъективному мнению – это вопрос идентичности и совести отдельного человека. Мокий хотел быть украинцем – он им остался, не смотря на ссоры с отцом. Мина с женой и дочкой – захотели стать русскими – их право. Но следует помнить, что не зря существует поговорка: «Как ты хрен ни назови, он слаще не станет».

Українізація у 20-х рр. ХХ ст. - тема, повз яку не міг пройти Микола Гурійович Куліш. Той час, коли батьки та діти опинялися (вже не по різні боки війни) на різних сторонах ідеологічної ситуації, породжував часом і такі ситуації, яку змалював у творі автор: батько мріє змінити прізвище, забути про своє коріння (і платить за це чималу ціну), а син щиро закоханий в усе українське, і навіть у дівчатах цінує все рідне, українське. Натомість рідня розривається між "корінням" і "красою", до суперечки долучаються також дальші родичі: дядько Тарас (із Києва) й тьотя Мотя (із Курська).
Пророчі слова дядька Тараса, які справдяться уже по кількох роках і стануть долею самого автора, - це щось особливе в цьому творі. Разом зі словами тьоті Моті, які можна розібрати на цитати, вони є тим, що не дає забувати про цю трагікомедію вже майже сто років поспіль.
Нині створено цікавий комікс, який має привернути увагу пересічного одинадцятикласника, який готується до ЗНО. Для мене читання комедії цього разу стало ще більш захопливим: уперше, здається, звернула увагу на деякі комічні моменти.

Для тех, кто читает на русском

Дальше...

Украинизация в 20-х гг. ХХ в. - тема, мимо которой не мог пройти Николай Гурьевич Кулиш. То время, когда родители и дети оказывались (уже не по разные стороны войны) на разных сторонах идеологической ситуации, порождало подчас и такие ситуации, которую описал в произведении автор: отец мечтает изменить фамилию, забыть о своих корнях (и платит за это немалую цену ), а сын искренне влюблен во все украинское, и даже в девушках ценит все родное, украинское. Зато родня разрывается между "корнями" и "красотой", к спору присоединяются также дальние родственники: дядя Тарас (из Киева) и тетя Мотя (из Курска).
Пророческие слова дяди Тараса, которые сбудутся уже через несколько лет и станут судьбой самого автора, - это что-то особенное в этом произведении. Вместе со словами тети Моти, которые можно разобрать на цитаты, они и являются тем, что не дает забывать об этой трагикомедию уже почти сто лет подряд.
Сейчас создан интересный комикс, который должен привлечь внимание рядового одиннадцатиклассника, который готовится к ЕГЭ. Для меня чтение комедии на этот раз стало еще более увлекательным: впервые, кажется, обратила внимание на некоторые комические моменты.

Серце - це перш за все орган, що передчуває і вгадує.

У цій комедії є все - почуття, драма, іронія, нещастя і воля.
Читати почав з осторогою, але як за 2 години прочитав, так і не пожалкував, що взявся за цей твір. Особлива смачна там кінцівка.
Скільки ж там іронії, не збагнути скільки її там. Та ті радянські часи, було там багато гарного та приємного, але більше на мою думку було поганого і нестерпного.
Українська і Російська мови - скільки схожестей і скільки відміностей. Суперечки, лайки, опор, і все це за всім настогидлі суперечки. Взагалі звідки взявся той шовінізм?! Чому вся інтелегенція обох країн (України і Росії) за це все сперечаються, а прсотому народу на все це чхати!?!? Не розумію я цього! ()

У Мокії Мазайло я трохи взнав себе, така ж любов до української мови, таке ж саме прагнення бути завжди попереду, та романтична натура, ну і звичайно впертість і стійкість по відношення відстоювання власної думки.

Україна, я люблю тебе! Не зважаю на всі наші недоліки - це моя земля, земля моїх пращурів!

Філологічний водевіль "Мина Мазайло" цікавий вже тим, що не може бути перекладеним на жодну мову світу. Гумор у тексті стовідсотково лінгвістичний! Усім філологам присвячується. І не тільки. Адже у сатиричній трагікомедії порушуються архіважливі проблеми для суспільства, сім'ї, народу. Коли примарні переконання затьмарюють істинні цінності в житті кожної людини. Було б дуже смішно, якби від твору ще більше не хотілося плакати. "Мина Мазайло" - п'єса для українців і про українців. Щоб ми не забували, що головне не лозунги, а людяність.

Цю п'єсу я трішки пам'ятаю ще зі шкільної програми української літератури. Проте я вважаю, що це якраз один з тих творів, які треба систематично перечитувати, до речі зараз він мені набагато більше сподобався, ніж було в школі. Можна посміятися від душі! Давно не читала чогось настільки сатиричного в нашій літературі. Разом з тим у творі "Мина Мазайло" розкрито і навпрочуд серйозні речі, зокрема становище України, але все це настільки сплетено з іронією, що відпочиваєш, читаючи. Дуже сподобалось!
Взагалі-то мені цей твір здався тематично схожим на чудесний твір Мольєра Міщанин-шляхтич , який я також рекомендую всім бажаючим читацької насолоди людям! ;)

Рецензию опять пишу на русском, дабы представления имели и русскоговорящие читатели (о, как звучит!).
Эта книга напрочь убила во мне скептицизм по отношению к украинской литературе (я не скажу, что совершенно не воспринимаю её, но отдельные произведения, авторы, сюжеты и жанры идут очень тяжело). Во-первых, эту книгу я бы назвала "книга для души", потому что иначе не скажешь: её чтение принесло мне колоссальное удовольствие ввиду того, что вся она лёгкая, весёлая и способна поднять настроение даже самому последнему неудачнику, которого облила водой из грязной лужи проезжающая машина, порвался зонт в дождливый вечер и т.д. Кроме того, книга учит нас вот такой простой истине: "И воздастся каждому по делам его".
А далее будут спойлеры!!!
Пьеса расскажет нам о семье Мазайла, которые живут в городе таком-то, на улице такой-то, в доме таком-то в период украинизации (30-е года XX века). Казалось бы, обычная семья, которая живёт в не совсем обычное для Украины время, но загвоздка, господа, заключается в том, что в доме Мазайла существуют два лагеря: "за" и "против" украинизации. Если быть точнее, глава семьи Мына (перевод действительно звучит очень странным образом), его жена и дочь. Против и, вестимо, в меньшинстве - сын, который искренне влюблён в свою страну. И бог с той украинизации, но глава семьи настолько помешан на модном в то время русском языке, что решает поменять свою плебейскую, как он говорит, фамилию на более презентабельную и русскую "Мазенин" (видите ли его нынешняя фамилия в своё время доставила ему немало хлопот, потому что все над ним смеялись, девушки от свиданий отказывались, и вообще столько бед, столько бед из-за этой фамилии...). Сын, как сторонник украинизации и противник всего русского, упирается, устраивает домашние концерты а-ля только через мой труп! и т.д. Чтобы не тянуть быка за рога и выделить только суть пьесы, скажу только, что в итоге Мыне таки меняют фамилию на Мазенина (публикуя эту ошеломительную новость в газете), счастливые родственники пляшут в доме, воображают, как к ним обращаются по новой фамилии, уважительно кивая, ахая и охая... Но, нежданно-негаданно в этой же газете семья обнаруживает и вторую, более печальную новость о том, что Мыну Мазайло-Мазенина увольняют с должности по причине активного сопротивления политике украинизации.
Сюда как нельзя кстати подходит фраза: "Сколько языков ты знаешь, столько раз ты человек". Но, конечно, помимо востребованных международных стоит ещё и знать свой, национальный язык, потому что будет как у Тамбовского волка: "Украинцы стали хуже разговаривать по-русски. По-украински пока лучше не стали, но вот по-русски заметно хуже".

Я, напевно, ніколи так не сміялася над твором з української літератури. (Хіба що над шедеврами Остапа Вишні). Я нічого не маю проти нашої літератури, але деякі твори шкільної програми мені насправді не заходять. Але тут все склалося по-іншому.

Чудовий сатиричний твір. І не дарма його називають "філологічним водевілем". Це смішно, але при тому й сумно. Можна навіть сказати, що це "сміх крізь сльози". Прямо як "Кайдашева сім'я" Івана Нечуя-Левицького.

Цей твір виявився дуже актуальним. Хоч роки панування більшовицького режиму вже давно пройшли, і українізація вже слово давно забуте, але ставлення деяких українців до нашої мови та культури залишилося таким самим. А може навіть і погіршилося. Думка про те, що Україна - це не окрема держава, що наша мова - це лише різновид російської говірки продовжує засмічувати розум багатьох людей. Прагнення українців приховати своє походження викликає в мене нерозуміння. І у автора цього твору теж.

Я просто насолодилася, читаючи цей твір. Тут настільки колоритні й живі персонажі, що я просто мрію побачити театральну постановку. Чого лише варта тьотя Мотя з Курська з її "геніальними перлами:

Але це й достатньо серйозний твір, після якого дійсно варто задуматися над проблемами власної країни.