Осінь - час прощання з помилками. Дерева скидають листя, люди - невдачі. Символічно, якщо хочеться увійти в новий рік оновленою людиною.
.

Моє кохання до Кіма - константа. Як те, що Місяць обертається навколо Землі, а Земля - навколо Сонця. Але те, що я закоханий у нього, як закохуються вперше - засліплено, безумовно, прагнучи віддати себе всього і повністю, - стало для мене нещодавнім відкриттям, а може, й одкровенням.

Тепер між нами відстань у половину витягнутої руки й дві великих порожніх пластинки, а насправді - безпросвітна прірва.

Його глузливі зауваження - холості патрони. А моя напускна зарозумілість - очевидна маска

І ось ми всі досі намагаємося змиритися з тим, що я ґей. Вони вдають, ніби все нормально, хоча уникають зачіпати цю тему. Думаю, вони ніколи не змиряться до кінця.

Завжди все "просто", і ніколи це "просто" не означало щось справді просте.

Мені було добре. Мені було спокійно. І я відчув, як це чудово - коли теперішнє не рухається в майбутнє, а повертається в минуле.

Усе, що ретельно ховалося всередині, тепер вирвалося на волю й виходило з-під контролю. Я перестав бути відповідальним за власні фантазії.

Мені хотілося розірвати його на шматочки й водночас обійняти з такою силою, щоб аж захрустіли кістки. Це було щось нереальне. Надмірне. Недоречне для звичайних відносин.

Хлопці такі нелогічні. Готові на все, аби повернути дівчину... І ні на що, аби її втримати

Я не збирався нікому нічого доводити, але якби можна було плюнути в обличчя кожному придурку, який сунув ніс не у свої справи, я не пошкодував би слини.

Виявляється, є дещо, що бадьорить краще за міцну каву, - неприємні розмови.

В стінах - хоч внутрішніх, хоч зовнішніх - було тісно й задушливо. Потреба тікати від себе трощила кістки. Мені здавалося: щойно лишусь наодинці, думки почнуть відсканувати від стін, мов тенісні м'ячі, й повертатимуться назад, завдаючи болючих ударів.

Я не вмів довго злитися, зате ображатися міг вічність.

Цілком логічно, що в школі все було по-іншому. Клас - не обов'язково команда.

Дівчата з бантами, хлопчики, всі як на підбір, у білих сорочках: другий чи третій клас - зовсім малявки. Вони дивилися у свої телефони, голосно коментуючи те, що відбувалося на екрані, а за ними спостерігали бабусі, які захопили лавочку навпроти ще з ранку. Це навіть не битва поколінь, це ціла прірва з містком у нове тисячоліття. Їм не зрозуміти одне одного, не варто навіть пробувати.

Драма - ось що полюбляли школярі. Мої надії, що всезагальна цікавість до нас наприкінці травня пішла на спад за літо, з оглушливим тріском зруйнувалися. Усі були голодні до пліток, розбірок, а особливо - до чужого приватного життя.

Школа - не місце для камінґ-аутів. Школа - взагалі не місце багато для чого. Наприклад, для співчуття, розуміння, ба навіть для навчання. Нескінченно вислуховувати моралі від людей, що самі не розуміють, як їм жити, - сумнівне задоволення. Чи багато я міг почерпнути з занять із предмета, в який не вірив сам учитель?

Це виявилось боляче - усвідомлювати, що людина може дозволяти щось тільки тобі, а потім, коли вас більше нічого не пов'язує, з легкістю робити це з іншими.