Сєверодонецьк. Репортажі з минулого

Свєта, хочу сказати тобі, чим я була шокована і що мене налякало. Я все­ таки не збиралася тікати з Сєверодонецька. Я думала, дві­ три неділі, ну місяць — і все буде нормально. Але навіть не ті страшні умови, що ні помиться, ні в туалет нормально (ти ж розумієш, якщо там у дальньому підвалі місяць ходять, то все воно сюди тягнеться — це потім уже хлопці зробили туалет на вулиці, загородили пластиком і вирили, як оце в селах), — не це страшне. А як я згодом зрозуміла: я то жду Збройні Сили України, а поруч зі мною люди ждуть російські війська, Свєта!

2014-й для нього почався 2008 року. Зауважував, як у місті виникали одна за одною проросійські організації. У бібліотеці в Луганську зробили окремий русский зал. Обласні газети стали виходити російською. В сусідніх містах раптом почали ставити пам'ятники донським казакам. У 2012 році йому запропонували писати краєзнавчі статті для передвиборчої газети. Погодився, але поставив умову: писатиме українською. Підготував матеріал для першого номера. Але всі матеріали в газеті виявилися російською, і його текст не надрукували.

Були й інші запитання, на які доступна версія історії відповідей не давала. Нехай у Сєверодонецьку розмовляють російською, але чому в сусідньому селищі Борівському розмовляють зовсім іншою російською? Або чому луганські історики пишуть, що правий берег Сіверського Дінця у першій половині XVIII століття не був заселений, а на в'їзді до Лисичанська, на правому-таки березі річки, стоїть монументальний знак із датою заснування міста — 1710 рік? Існує звичка писати: Донбас почався з промисловості. Але що було до неї? Швидко позбувся ілюзій, що історія Донбасу — це оті кілька радянсько-російських міфів і крапка. Почав писати про давніше минуле. Про те, що через цей край пролягав один зі шляхів, яким татари ходили з Криму на Москву, — Кальміуська сакма. Сєверодонецьк, пише Каленюк у своїх книжках, лежить на важливій ділянці цієї дороги — Борівському перевозі через Сіверський Донець. Біля перевозу виника­109Оазали перші селища. Тобто це був цілком заселений регіон уже у XVII столітті. Каленюк назвав цю місцевість Придінцевим Порубіжжям, бо тут сотні років проходили кордони: Великої орди, Кримського ханства й Московської держави; межі між християнським і мусульманським світами; кордони донських, запорозьких і слобідських козаків. Така версія — альтернатива до імперського міфу, нібито поселення у Придінцевому Порубіжжі з'явилися завдяки російським царям.

Збирав по крихтах: якісь матеріали діставав у заводському музеї, щось брав зі старих газет, щось — з розмов із старожилами. Коли заглибився в історію, побачив, що з нею не все гаразд. До прикладу, хоча б поширена думка, що місто збудоване в пустелі, ніби тут нічого не було, доки не прийшла радянська індустріалізація. Але ж чекайте-но, сусідні села — старіші за місто, вони пережили (а є такі, що не пережили) і колективізацію, і Голодомор. Побачив, що історія Сєверодонецька не вкладається в шаблон «пустеля — хімзавод — місто».

Тодішній Сєверодонецьк — це оптимізм. СРСР розвиває хімічне виробництво, на заводі запускають нові цехи. Молоді люди приїжджають працювати, оселяються в гуртожитках, за кілька років отримують квартири в новозбудованих п'ятиповерхівках. За півтора десятка років, від початку 1960-х до середини 1970-х, населення зростає втричі. З місцевого аеропорту літають літаки до Москви, Києва, Ворошиловграда — по декілька рейсів на день. Будують нові квартали та вулиці, їх називають на честь космічних досягнень Союзу: Гагаріна, Космонавтів. Головний проспект, що веде від заводу до автовокзалу, названий на честь хіміків. Тут ростуть троянди — для квітів з області везуть чорнозем. Каленюк вважає, що найкращі роки цього міста — від початку 1960-х до середини 1970-х. Пише: «Хрущов пообіцяв людям, що вони житимуть при комунізмі, і в людей після війни і сталінської диктатури з'явилася віра в те, що від кожного залежить, як скоро настане щасливе життя».Ті, хто приїжджав до Сєверодонецька в ті роки, згадують ще одну деталь: скрізь у місті було видно як не вагітних, то мам з візочками. Пенсіонерів не було

Взагалі-то і про Сєверодонецьк учорашній студент харківського Політеху чув неприємні речі й ніколи не мріяв тут жити. Наприклад, говорили, що тутешній дощ дірявить парасолі — з неба падає ледь не азотна кислота. Дірок у парасольках Сергій на власні очі не бачив, але одного разу дощова краплина пропалила йому сорочку. Тепер Сергій Петрович знає, чому обидва його сини мають проблеми з органами дихання. Але тоді на тлі сусідів Сєверодонецьк із його хімкомбінатом, що гримів і димів, із «лисячими хвостами» над заводськими трубами все одно виглядав раєм для амбітних хіміків. А радянська пропаганда на все горло розхвалювала молоде перспективне місто.

На початку він порівнював місто, де йому трапилося жити й працювати, із сусідами. Ці зіставлення, як не крути, виходили на користь Сєверодонецька. В сусідньому Рубіжному Сергій побував під час університетської практики. Спогади лишилися яскраві, але прикрі. Така картина: завод «Барвник», люди в герметичних костюмах і протигазах лізуть у якісь чани, із даху крапає щось чорне, а на підлозі — пінна рідина, по якій розставлені цеглини й дошки, щоб пересуватися цим пеклом. Другий сусід, Лисичанськ, спершу нагадав Сергієві дім. У 1970-ті місто виглядало як велике селище, із приватними будинками в центрі. Схожість із Поліссям руйнувало тільки одне видовище: шахтарі в майках і треніках забивали козла у дворах, криючи матом свою долю, товаришів і радянську дійсність. «Безнадія з довгою історією», — такий був його висновок про Лисичанськ.

Принципова для нього річ — місто називається Сєверодонецьк, друга «е», будь ласка. Доки не писатимуть так, доки лишатиметься те непристойне єкання, ось це «Сєвє», добра в місті не буде, він переконаний. «В Україні є вісім населених пунктів, у назві яких міститься російська складова "северо". У семи українською написано "Сєверо-", і лише Сєверодонецьк міська влада пише через "Сєвєро-"...» — написав Сергій Каленюк в одній статті. Так писатиму і я. Сєверодонецьк, друга «е» — я теж бажаю містові добра, і це буде наша невинна спроба лінгвістичного вуду.

Цієї зими я зустріла давню знайому з Сєверодонецька, старшу жінку, яку тут назву Наталя Олександрівна. Про неї колись ходили чутки, ніби її ім'я — несправжнє. Я вирішила відгадати давню загадку. Почувши моє запитання, вона спершу напружилася. Потім подивилася мені в очі. Потім довго, голосно й дзвінко сміялася. А тоді сказала, що це — головна проблема в її житті. Проблема, треба розуміти, не нагальна, а символічна. Проблема ідентичності. Наїля, донька Шаміля, приїхала до УРСР десь наприкінці 1970-х. Прийшла влаштовуватися на роботу в школу. «Вашого імені й по 99батькові діти не вимовлять», — сказала їй директорка й наполягла змінити на щось звичне. Шаміля перейменували на Шуру, Наїля стала Наталею Олександрівною. — Отакий я собі в житті перепон створила і ніяк не можу через нього перейти! Я б і рада тепер, а не можу, — розповідала вона й далі сміялася. Так ми сміємося, коли питання незручне, коли за сміхом хочемо приховати збентеження. Ніби монотонний вигляд міста диктує обов'язок бути звичними, але де той зразок, хто той ідеальний звичний?

Коли повертаюся до України зі Стамбула чи іншого справді великого і справді різноманітного міста, у перші години контраст між цими світами здається відчутний навіть на дотик. Там — ніби мені на голову висипали мішок яскравого конфеті, тут — ніби той мішок уже порожній, і його мені на голову натягнули так, що бачу лише сірість. У Сєверодонецьку гостро відчуваєш, як повільно, як занадто повільно тут і в подібних містах формується навичка прийняття чи байдужості до різності. Твоя відмінність, несхожість, випадання з рамок викликає несхвалення. Тому часом, коли я особливо невпевнена в собі, звертаюся тут до людей російською. Мета одна — не привертати уваги, не вирізнятися.

Приїжджих ображає монотонність Сєверодонецька. Ображає, розчаровує і ніби принижує. Здається, вони не просто очікували чогось більшого від прифронтового міста, від нового обласного центру, від найбільшого міста цієї куцої області, де на півдні ще притулилася якась урбаністика, а вище на північ — самі села. Вони розраховували, що це місто їм дасть більше. А воно нічого дати не хоче. Мовчить — і ніби одразу готове прощатися. Британський публіцист Пітер Померанцев у книжці «Це не пропаганда» порівняв Сєверодонецьк із лабіринтом, де живуть піддослідні щури, — і це порівняння не лишає жодної надії на двозначність. З іншого боку, навіть про Нью-Йорк можна було написати так, як Довлатов: «Його архітектура жахлива настільки, що досягає певної гармонії».Якщо оцінювати Сєверодонецьк за зразками більших міст або міст гарних (а гарні міста в нашій уяві часто мають риси західно- або центральноєвропейських — гармонійна архітектура, бруківка, озеленення й кав'ярні), воно не має шансів. Тому такі комічні, такі фальшиві спроби створити тут щось, схоже на європейське місто з нашої уяви. На Сєверодонецьк і подібні міста варто дивитися так, ніби дивишся взагалі вперше, — лише тоді можна наблизитися до погляду людини, яка в такому ландшафті виростає. І для якої такий ландшафт — якщо не єдино можливий, то принаймні базова точка відліку, у чомусь потворна, а в чомусь таки прекрасна

— А як сталося, що в тебе була українська група в садочку?

Значить, 1991-го створили таку групу. Просто вирішили взяти діток, які змалечку будуть розуміти українську. Це була звичайна група, звичайні діти. Тепер багато з них у Києві.Українською мовою тоді мало було. Я купила книжечку колядок, знаходила якісь віршики. Дітворі було цікаво. Ми цілий день українською не розмовляли, тільки на заняттях. В ігровій формі вивчали нові слова. Деякі батьки зовсім не розуміли. Бувало, приходили й питали, що таке олівець чи парасолька, а я дивувалася, як вони не розуміли простих слів.

Олег Невениця — той, що з рулоном морквяних пакетів, розповідає таку історію. Щороку він та ще кілька активістів проводять акцію до річниці проукраїнського флешмобу 6 квітня 2014-го. Чи краще сказати спроби флешмобу: ще на початку його 78Травма 2004жорстоко розігнав агресивний проросійський натовп, багатьох учасників побили. До тогорічної акції надрукували фото з флешмобу — на знімках були тітушки і проросійськи налаштовані люди. Розвісили фото на паркані навколо Палацу культури — там, де відбувалися події. Перехожі мляво реагували, мовчки дивилися на фото і йшли собі геть. А коли організатори вже стали згортати акцію і знімати фото, до Олега зі словами подяки підійшов чоловік. Сказав: «Які ви молодці, що повісили ці фото». «Ну нарешті», — подумки зрадів Олег, нарешті хтось оцінив їхню роботу. І тоді чоловік потис йому руку та сказав таке: «Слава Богу, що ми тепер бачимо і пам'ятаємо хлопців-героїв, які розправилися з бендерівською нечистю»

Другий З'їзд депутатів рад усіх рівнів відбувся в Сєверодонецьку 2008 року. Це вже було більше про ідеологію: мова, історія, НАТО, влада не чує російськомовних громадян. І підготовка була на іншому рівні. Володимир Грицишин тоді домовився з Януковичем: за проведення З'їзду Партія регіонів заплатить місту кілька мільйонів гривень. Гроші швидко надійшли на рахунок, а витратили їх, як писали в газетах, на міський благоустрій. 2009 року в інтерв'ю для газети «Голос України» мер говорив, що цим вирішив довести: Сєверодонецьк — «цивілізоване європейське місто, порядне, чесне, демократичне. Йому можна довіряти, з ним можна співпрацювати».

А дехто розчарувався, як ось ця людина, що називає себе донецьким журналістом і ховається за іменем літературного персонажа Іллі Рубіна. Це враження, опубліковане з назвою «Северодонецкий съезд: Правда очевидца», варте того, щоби подати його тут у перекладі, хоч і скорочено.

«[...] Коли вся зала встала й, перекрикуючи грім аплодисментів, скандувала "Янукович — Президент", ми перейшли на цілком інший рівень. Від поваги до релігійного захвату. Атмосфера в залі була такою, що здавалося, ніби ти не на нудному з'їзді, а в церкві під час здійснення чуда. "Ось вона, людина, за яку ми голосували, яка дала нам зрозуміти в тяжку хвилину, що найважливіші для неї люди — тут", — пошепки лунало серед делегатів. Щоправда, присутні не здогадувалися, який сюрприз підготував їм лідер.[...] Почалася серйозна розмова. З трибуни прозвучало те, про що всі вже говорили між собою. Досить. Ми не були готові до таких методів боротьби і пропустили перший удар. Удар страшний, тим паче, що застав раптово. Але ми встояли. І зібралися тут, щоби знайти достойну відповідь. Яку — всі вже розуміли. Відокремлення від Києва та Заходу. На умовах федерації, автономії, кордони з колючим дротом — в цей момент важливим не було. Але принципове рішення було вже практично прийняте. Надійшов час говорити тим, хто мав реальний вплив. Хто вирішував. Як жити далі. [...] Тепер, озираючись назад, я зі всією відповідальністю можу заявити: Південно-Східна автономія тоді була реальна. Вона відбулася б за два дні. Жодна економічна блокада, жодна воєнна загроза не лякали. Все сказав Кушнарьов — «До Росії 40 кілометрів». І всі вірили, що Путін не покине, а значить, поруч буде і сильна економіка, і — чого на світі не буває — боєздатна армія. І попри це, відокремлення не відбулося. Втрутився неврахований фактор. Ненадійною виявилася та опора конструкції, яку навіть не вважали за потрібне перевіряти.[...] Роль Януковича в усьому, що відбувалося, визначається просто. Її містить біблійна формула "Іменем його". [...] Це був удар. Фактично Янукович сказав, що не потребує перемоги ціною розколу країни. Він заявив, що готовий відмовитися від боротьби, якщо можливі збройні сутички чи криза в країні. Він підписав собі вирок. [...] Революція накрилася.75Травма 2004[...] Якби Янукович у той день просто сказав "Так", ми б уже жили в різних країнах. Говорю як очевидець».