Я працюю на цвинтарі

И я начинаю его отговаривать. Наверное, мое поведение не профессионально. Но глупо выбрасывать столько денег за кучу гранита. И еще мне не верится, что у этого худого посетителя в застиранной рубашке действительно есть сорок тысяч долларов. Я достаю каталог и фотографии. Я показываю мемориальные комплексы, которые мы устанавливали в разное время на разных кладбищах. Вот на Лесном, габбро и покостовка, сорок тысяч гривен с установкой. Вот Байковое. Лезняк и габбро, семьдесят шесть тысяч гривен. Вот Байковое. Токовский камень. Тридцать пять тысяч гривен. Вот комплекс из габбробукинского месторождения. Двадцать пять тысяч гривен, и двадцать восемь, и вот такой можно за семнадцать. Все под ключ и с гарантией. Все выглядит на уровне. Основательно, мощно, дорого. Зачем переплачивать такие деньги?

Мужчина смотрит внимательно, но только слышит цену, сразу теряет интерес и отворачивается.
— Нам надо за пятьдесят тысяч долларов, — говорит мужчина. — У нас есть. Мы сыну на квартиру собирали. Дом под Киевом продали. А теперь сына нет. Год назад. Вот на эти деньги ему квартиру и сделаем. Так что деньги у нас есть. Нам надо на пятьдесят тысяч долларов. Меньше нельзя.
И мужчина собирает свое пенопластовое домино назад в «дипломат». Аккуратно, деталька за деталькой.

Помню, мне очень хотелось кричать на него и бить по худым щекам.
Чтобы он очнулся.
Чтобы он огляделся по сторонам.
Чтобы он на эти деньги спас несколько человеческих жизней. Чтобы поехал не на кладбище, а в ОХМАТДЕТ и там, помогая детям, потратил свои пятьдесят тысяч. Или вместо склепа построил у себя во дворе детскую площадку.
Но я не кричал и молча проводил мужчину до дверей.
За много лет работы я выучил, что говорить что-то бесполезно.

Жінка років під п’ятдесят зайшла в контору і ніби одразу заповнила собою всю кімнату, не залишилося ні пам’ятників, ні фотографій на стінах, ні мене, лише її голос, кашеміровий капелюшок, миготіння довгої в підлогу спідниці, блиск окулярів, і знову голос.

— Вам не можна бути таким похмурим! Від похмурості ранні зморшки та тиск. Знаєте, який у мене був тиск? ТБ дивлюся, інтернет читаю, там стріляють, тут бомблять, тут скандали, там реформи. Дзвоню до поліклініки, приходить лікарка, міряє тиск, а в мене двісті вісім на сто одинадцять, пульс сто чотирнадцять. Раптом, кажу, щось, я вже й папірець написала, що всю відповідальність беру на себе. Я ж за нього голосувала, скотиняку. А він що накоїв? Ну хто припускав, що людина може так красти? Це ж не людина, це вакуум! Все в себе всмоктав! Раптом, кажу лікарці, щось, ось розписка. А лікар у нас у поліклініці — гренадер, а не жінка, монументальна, як Ленін на постаменті, лише без бороди. І росіянка. Я сама росіянка, я своїх одразу впізнаю. Ось я росіянка, бачите, а вона ще більша росіянка, з Пітера, третє покоління лікарів, клятву Гіппократу разом із молоком мами по жилах. Не вколю, каже. Це, каже, у тебе тиск від новин, це ліками не лікується. Співай, каже! А я що ж, вар’ятка, співати отак? А вона каже — співай українських пісень. У тебе, каже, грудка всередині, від новин та нервів. ТБ вимкнути, інтернет вимкнути, каже, і співати українські пісні. Які? А хоч які, лише українські й уголос. І пішла, так і не вколола. Я на ютуб зайшла, знайшла добірку. Першу пісню співала — не доспівала, так плакала. Другу плакала, ридала, але співала. А на третій полегшало. Радіо в мене старе є, і не працювало давно, то я його відмила, відчистила, замість телевізора в мене тепер. Слухаю та співаю. Українські пісні. І жодного тиску!

Матері за п’ятдесят, у неї міцні руки, вона твердо стоїть на ногах, але обличчя ніби змазане й зблякле, ніби його намалювали крейдою на шкільній дошці, а потім неохайно витерли сухою брудною ганчіркою. Я так і не зміг зловити її погляд — він блукав по залі, ковзав по пам’ятниках, по стінах з фотографіями, не зачіпаючись, перетікав на таблички з вигаданими іменами вигаданих небіжчиків і тік далі, байдужною літньою річкою.

Доньці за тридцять, вона вся як кваша, довга спідниця в підлогу приховує нетверді ноги, пухкі груди та плечі трусяться під одягненою навипуск блузкою. Дочка негайно сіла на стілець, розпливлася по ньому тлустим тілом. Тільки очі, гострі й холодні, як кухонні ножі, і куточки рота нервово тремтять. Від доньки пахне ладаном та теплим воском. Я знаю, ладаном пахне близьке горе.

До контори зайшли троє, чоловік із дружиною та їхня заплакана донька років восьми, у чорній хустці, з-під якої стирчали криво заплетені кіски.

Вони щойно поховали маму, на Лук’янівському цвинтарі через дорогу. Утрьох, без оркестру і поминальних промов, закопали урну з прахом у сімейну могилу, наревілися так, що голоси їхні ледве чути, а в дівчинки на білому лобі проступають сині вени. Зайшли прицінитись до пам’ятника, але майже не слухали мене. Стояли, наче з них живцем здерли шкіру, і кожне моє запитання кололо їх у криваве м’ясо. Я й не питав майже нічого, мовчав і слухав, про маму, як їй би ще жити і жити, і як без неї тепер бути далі.

Джміль влетів до контори, величезний цепелін завбільшки з кулак дівчинки, і басовим гудінням одразу порушив атмосферу. Він діловито кружляв над штучними квітами, націлившись на віскозні бутони.

— Перепрошую, — сказав я. — Зараз я виставлю комаху.

Я встав з-за столу і махнув на джмеля рукою. Він ухилився і з глухим стукотом упав на підлогу біля входу. Я носком кросівки штовхнув його до дверей. Не вийшло. Джміль якраз злетів. І влучним рухом пірнув до мене в штанину.

Я завмер на мить.

І заволав.

Я заволав так, наче джміль уже вжалив мене.

Я смикнув ногою, і одним рухом скинув кросівок. Той зіскочив з ноги і повз мою голову полетів кудись у бік замовників.

Я заволав дужче. І скинув із себе штани. Так стриптизери зривають із себе одяг. Раз — і людина вже в самих трусах.

У трусах та одному кросівку на лівій нозі я вискочив надвір. І замахав штанами, як прапором, вітаючи машини на дорозі. Машини загули клаксонами. З трамваю якісь жінки надіслали мені повітряні поцілунки.

Я заскочив у контору, зігнувся і поринув головою в штани, вишукуючи підступну комаху.

До тями я прийшов, коли почув позад себе, приблизно звідти, куди дивилася моя вдягнена в труси дупа, дикий сміх. Я обернувся. Усі троє — і дружина з чоловіком, і дочка, реготали в голос, витираючи сльози.

— Перепрошую, — сказав я, поспіхом натягуючи штани і намагаючись відчайдушно виглядіти кросівок. — Був наляканий.

— Нормально, — сказала дружина. І простягла мені кросівок. — Весна. Джмелі. Чоловік у трусах. Життя триває. Дякую.

І дружно регочучи, вони втрьох вийшли надвір.

теці з договорами на встановлення пам’ятників — файли зі специфікаціями гранітних деталей, там же ксерокопії свідоцтв про поховання з назвами цвинтарів та номерами ділянок, рядів та місць. Їх багато, таких файлів. Але цей я впізнаю із заплющеними очима. Від паперів пахне серцевими краплями і ладаном, солодкавий нудкий дух.

Так пахне жіноче горе.

Договір оформлював не я. Я не бачив замовницю, але знаю напевне — це жінка. Від чоловічого горя зрідка пахне серцевими краплями. Скоріше — міцними цигарками. Іноді — таким самим міцним алкоголем. Найчастіше — папери не пахнуть нічим, лише цифри, розміри, кам’яне доміно майбутнього пам’ятника.

Доки ти не торкнешся файлу, не потягнеш з нього на світло папери, тека з договорами — це просто тека, одна з багатьох. Ось поруч така сама, з прибутковими накладними на пісок та арматуру. Ще одна, з ксерокопіями документів різьбярів по каменю та полірувальників. І ще, теж із якимись потрібними папірцями. І ця поряд, звичайний канцелярський пластик, так і не заповнена бирка на корінці.

Але тобі треба її відкрити й витягти з файлу той самий договір, щоби звіритися щодо матеріалу завтра на установку.

І нудкий дух серцевих крапель і ладану заповнює кабінет, немов вода трюм корабля крізь грубу проломину.

Торкається волосся на маківці.

Хоче стати частиною твого життя.

Струменить по руках, як дим від багаття. Обпалює горло і пече очі.

Я не дивлюся на ескіз пам’ятника в договорі, з ім’ям та датами життя та смерті.

Я не хочу ставати частиною цієї історії.

Я знаю по цьому нудкому запаху горя — там напевно ім’я дитини.

А я так прагну, щоби субота залишалася просто суботою.

Субота, четверта година дня. Дзвінок на телефон.

Однією рукою тягну апарат з кишені, намагаючись вирівняти дихання.

— Ви за договором зобов’язані другого числа закінчити роботи за пам'ятником! — обурено карбує слова жіночий голос.

— Цілком можливо. Я не на роботі, — шумно видихаю.

— Ми підписали договір! Ви взяли гроші!

— Впевнений, — хапаю ротом повітря. — Впевнений, що так і було.

— І що ви собі думаєте?

— Попереду ще цілий тиждень робіт.

Дихання перемішує слова, розмиваючи закінчення.

— Ви не встигнете!

— Буває й таке. Але поки що встигаємо.

— Ви розумієте, там мій син?!

— Розумію…

— Ви що собі думаєте? Ви там чим зайняті?

— Я? — перепитую. — Я біжу довкола стадіону. Друге коло. На першому колі доньці вперше вдалося поїхати велосипедом на двох колесах. І тепер я біжу друге коло поруч з нею, поки вона тисне на педалі, висолопивши від захвату язика. А я біжу поруч. В мене за тиждень перші вихідні пів дня. І я намагаюся бути не найгіршим татом. А ви чого запитали?

У слухавці мовчать. Бажають мені та доньці здоров’я.

Вимикаються.

Потім, мабуть, плачуть.

Чи ні.

Не знаю.

Я біжу третє коло на стадіоні…

Сотні фотографій небіжчиків, у які щомісяця доводилося вдивлятися Валері, витягли його обличчя і наклали печатку спокійного смутку. Він дивився на світ сумовито, як стомлені старі дивляться на витівки їхніх малолітніх онуків. І лише при розмові вічна-віч погляд Валери ставав чіпким і гострим. Валера дивився на людину, ніби прикидав, що б такого можна виправити в його обличчі, де пом’якшити, яку пляму заретушувати і яку залишити. Люди від цього погляду щулилися і пригладжували волосся у себе на маківці.

Ідеальне обличчя, яке практично не потребує втручання ретушера, Валера вітав клацанням пальців та компліментом «Краса, хоч до труни».

Паузи в його мові, як дірки в його поношеній куртці — нема їм ані ліку, ані дна.

— Хотілося б зрозуміти, — каже він і мовчить, стоячи перед виставковим зразком пам’ятника.

Не кліпає водянистими очима, не чухає вуха в сивому моху волосся, не переступає ногами в розкислих черевиках, не ховає жилаві руки в кишені.

Стоїть спокійно і мовчить, намагаючись щось видивитися в полірованому камені.

— Хотілося б зрозуміти…

Паузи довгі, як шнурки на його черевиках, пов’язані з вузликів вдихів та видихів.

Паузи глибокі, як розтягнені кишені його куртки.

— Дружини нема три роки.

Мовчати з ним легко — треба просто нічого не казати. Адже навіть говорити з ним — все одно як мовчати, він у будь-якому разі не чує тебе.

Дві згорблені спини, якими стікає електричне світло низької лампочки.

— Подай життя, — не обертаючи голови, просить один.

Й інший висуває шухляду стола з якимось гомінким дріб’язком.

Два хлопи налагодили виробництво ритуальних табличок в гаражі. Перший набирає на прес-формі опуклі літери чийогось імені, гострі цифри прибуття на землю й відбуття з неї.

— Життя подай, — каже він.

Й інший знаходить у столі кубик типографського шрифту й наосліп передає йому. Той, так само наосліп, бере і ставить в заготовку таблички між датами народження та смерті коротку риску.