Сага о Видящих. Странствия убийцы. Комплект из 2-х книг

Концовка оказалась довольно грустная. Надоедали постоянное нытье и воспоминания Фитца о том как его избили люди Регала. Надоели бесконечные беспокойства и мысли о Молли. Постоянные описания о том как у него болит что то или том что они ели на ужин или завтрак. Он невероятно везучий потому что раз 5 убегал из плена. Но все бы ничего если не концовка. Две предыдущие книги описывали любовь Фитца к Молли чтобы в конце еще больше разочаровать как в каком то сопливом романе.
Не похож он на Изменяющего скорее на человека преданного короне по самые не могу как будто ему вбили это Скиллом, при этом он постоянно мечтал о свободной жизни.
В общем было довольно интересно читать. Плюс Ночному Волку.

Боже, нескончаемость путешествия меня чуть не доконала. Какая-то "долгая дорога в дюнах". К середине третьего тома я наконец-то полностью согласна с теми, кто говорит, что количество абсолютно ничего не добавляющих к повествованию, атмосфере и т.д. деталей просто убийственно
Фитц, который в первом томе был умницей, медленно, но верно превращается в неумного нытика:/. Короче, читаю уже это все как любовный роман: исключительно пытаясь дочитать до развязки интересующей меня любовной линии (и в ней, конечно, нет никакой Молли...).
Особенно обидно то, что Верити и Кеттл пришлось сделать то, что в итоге стало какой-то совершенно ненужной жертвой.
Еще, в третьей части меня не покидала зудящая мысль, которая при чтении Гарри Поттера сидела у меня где-то очень неназойливо и далеко на заднем фоне: мы весь год учимся, чтобы во время "сессии" сразиться с Волдемортом - вся эта походная тягомотина длится почти весь том при том, что активное, интересное действие буквально на последних тридцати страницах... Этакий сериальный канон, когда писать особенно не о чем, а заявлена трилогия

И вот, наконец-то я добила третий, последний том саги. Он самый объемный из трех, более 13 часов чтения по счетчику моей читалки.
Что ж, по трем частям саги вполне виден рост автора. Тут уже более уверенно расписаны многие эпизоды, отдельные бытовые моменты весьма реалистичны. Текст приобрел чуточку жесткости, что придало ему достоверности. С другой стороны, глобальный сюжет не стал стройнее, занудства не особо убавилось.
Главный герой ужасно много рефлексирует. Причем укокнув некоторое количество человек он об этом особо не вспоминает, а вот размышления кто на кого как взглянул могут занимать целые страницы. Местами любовная линия намекает на зрелость автора, но кое-где вылезает глупейшая мелодрама. Взаимотношения героев описаны пространно, но часто как-то без огонька, да и правдоподобие их иногда вызывает сомнения. Ну, например, королева сообщает главгеру, что она собирается отобрать его дочь. Он исходит рефлексиями на тему, что "нееет, никогда!", а в то же время находит в себе силы искренне сочувствовать королеве. Имхо, если уж человека заботит судьба ребенка, такую королеву он скорее возненавидит.
Главгад Регал по-прежнему остается странной личностью, он одновременно коварный интриган и испорченный ребенок. То, как с ним разделались, меня, кстати, изрядно покоробило.
С ужасными красными пиратами расправляются под конец книжки, причем скоренько так. Сам процесс пересказывается главгером в трех словах. Странно, я-то ожидала что будет поболее про эту борьбу. Вообще весь роман о странствиях, то есть герой прется то туда, то сюда, меняя цели и попутчиков. Если в ВК путешествие - это дорога к определенной цели, то тут скитания героя воспринимаются именно как брожение. При этом отдельные эпизода решены достаточно неплохо и даже динамично. Вообще, если б книжку подсократить раза в четыре, имхо, было бы лучше. Нельзя, впрочем, сказать, что книга совсем лишена интересных идей. Эрдерлинги неплохи, и история с перековыванием тоже вышла вполне нормальной.
Робин Хобб, пожалуй, таки не мой писатель. Мне нравится фэнтези чуть более жесткое и реалистичное, без пафоса и многостраничных рефлексий. Сага об убийце - вещь известная, и ознакомиться с ней было полезно. Однако, по сравнению с другими известными фэнтезийными произведениями, она мне все же показалось слабой. Вероятно, в то время, когда она была написана, какие-то придумки автора были внове. Но теперь я бы не сказала, что это "маст рид" для любителей фэнтези.

Вот и подошла третья книга к концу. В начале книги, желания продолжать и заканчивать этот цикл было практически на нуле. Фитц опять со всеми поссорился, решил остаться в одиночестве - ну, думала я, можно смело откладывать эту книгу. Но, в какой-то момент, я подумала, что дочитать всё же стоит. Ну должны же были мы победить, или безоговорочно проиграть в битве с пиратами и перекованными.

Могу сказать, что из всех трёх книг Саги о Видящих, данная часть самая насыщенная событиями (да-да, она же кульминационная). За это я ей и поставила пятёрку по сравнению с другими частями. Могу признаться, что да, не смотря на занудные описания, бессмысленные хождения - я всё - таки прониклась этим миром. Хотя несколько раз порывалась бросить это дело.

Жалко Верити, я понимала, что после того как он отправился в путь, что он постоянно терял связь с Фитцем, после их встречи от того героя, что мы знали, останется мало, а точнее практически ничего. Знаете, как бы цели, мотивы Фитца и Верити о спасении Шести Герцовств где-то потерялись. Верити больше стал похож на сумасшедшего содержимого. И спрашивается, ну а зачем на самом деле-то нужен был ему Фитц, которого он так страстно призывал к себе?

Всех персонажей изменила жизнь, но стоило бы уделить им чуточку больше внимания. Второстепенные герои показались до невозможности картонными, как будто их не было вообще. Их присутствие практически не ощущалось (даже больше, чем в первых двух книгах).

Так и не дошёл до меня смысл о великой и могучей Силе. Ну есть она и есть. Ну, просто есть. Добавили персонажа, который казалось бы, сейчас откроет нам завесу тайны обо всем что только можно (хоть бы одним сплошняковым текстом, ну пожалуйста), но увы, такого тоже не произошло. Так что даже в конце данной трилогии, могу смело заявить, что прочитала практически просто приключение про мальчика, умеющего разговаривать с животным. Ни тему Силы, ни тему Дара, так и не раскрыли.

В общем, не могу сказать, что плохо, и не могу сказать, что хорошо. Всё слишком сумбурно. Наврятли я стану перечитывать ещё раз, но Мир Эндерлингов, скорее всего прочитаю до конца.

So for once in my life let me get what I want,
Lord knows it would be the first time.

Странствия Убийцы – завершающая часть саги о видящих, и всего лишь третья часть из шестнадцати во всем цикле. Благо, это всего лишь третья часть! Она закрывает некоторые сюжетные линии, присущие этому временному промежутку и проблеме. Теперь я могу сказать, что поняла, какую историю Хобб может рассказать за шестнадцать частей.
Книга труднее двух предыдущих, она менее динамична в каком-то плане, более депрессивная, но под конец взрывается, оставляя тебя не в блестящих ошметках, как от хлопушки, а в саже, пыли и дыму.

Свое название она оправдывает полностью – странствия. Если бы Фитц жил в наше время и, допустим, в городе двух Н, то он бы прекрасно справился с дорожным коллапсом, который наступает тут по вечерам в час пик, тем, что просто бы ходил по городу пешком. За восемьсот страниц мы прошли половину материка, с небольшими крюками из-за не везде надежного плана, посмотрели разные города, побывали в замке, темнице, тавернах, лесах, ущельях, горах и, финальное, на каменоломне, плавали на лодочке через реку, карабкались по отвесным скалам и многое другое…книга во истину о странствиях, где каждый день – борьба за выживание. При этом всем Фитц, наш любимый недопонятый гений, периодически горюет, что он одинокий одиночка. Такой момент и правда есть, где-то на три главы Фитц теряет всякий контакт с кем-либо: людей рядом нет, связь Силы опасна и неустойчива, а волк, с которым Фитц связан Даром, убежал. Ну, он не то чтобы убежал, он отпросился перед этим, ему, как любому подростку, захотелось посмотреть мир, такой возраст…и в такие моменты текст медленно перетекает в постоянные самокопания Фитца, где он сходит с ума сначала по Молли, забери ее душу уже, Господи, потом по волку, потом вспоминает детство и все по кругу, пока на горизонте не появится очередная опасность.
В один из дней Фитц находит людей, владеющих тем же Даром, что и он. Он замечает, как люди похожи на тех животных, с которыми связанны, словно хозяин и питомец в наших реалиях, так может быть такое, что весь этот путь одиночества Фитца – выжженая в нем Даром черта характера?
И где-то добрую половину книги Фитц постоянно попадает в неприятности, причем это не просто проблемы с добычей еды или отсутствием теплой одежды, это реальные проблемы, которые светили ему смертью. Хобб не оставляет нам надежд, что главный герой саги так просто пройдет все испытания, с частью их он бы и не справился без связей, которые успел построить за свое турне по всему государству. Fitz eras tour. Таким образом к концу книге формируется целая компания, Фитц обрастает со всех сторон верными союзниками, которых считает своей стаей.
Фитц, как и мы все, потерял себя. Он тонет в размышлениях о бренности своего существования, больше не считает себя мужчиной, чтобы это не значило, убийца от такой себе, революционер соответствующий. Но однажды Старлинг – прилипала, которая несколько раз спасет ему жизнь, - рассказывает Фитцу, что он, если что какой никакой, но герой.

Диссонанс между разными личностями в голове Фитца приводит его на порог новых раздумий, он привык делить свою жизнь на до и после смерти, что в принципе логично, но он очень долго считал того смелого мужчину и нынешнего жалкого себя разными людьми, хотя, лично в моих глазах, это все один и тот же человек, один и тот же герой, просто запутавшийся в самом себе. Раньше Фитц считал убийство людей для короля своим святым долгом, теперь он стесняется этой грязной, но все еще нужной, работы.

Не могу не упомянуть момент, когда Фитц находит шута.
«-Сюда! – проскрипел я Смерти… - Я пришел к тебе, - прошептал я».
ОН УМИРАЮЩИЙ ДОШЕЛ ДО БЛИЖАЙШЕГО ПОСЕЛЕНИЯ, ПЕРЕПУТАЛ ШУТА С ОБРАЗОМ СМЕРТИ И СКАЗАЛ, ЧТО НАКОНЕЦ-ТО ПРИШЕЛ К НЕЙ. Теперь представим состояние шута, который считал Фитца МЕРТВЫМ ГОД находит его ПОЛУМЕРТВЫМ и первое, что слышит от него: я нашел тебя.
Я закончилась как личность на этом моменте.

Во всей этой насыщенной истории моим главным поводом для раздумий остался один единственные (ладно несколько) момент. Финал, который ну как бы закрывает нам сюжет, но как бы мы не дебилы и понимаем, что там еще тринадцать книг.

Фитц, отплативший свой долг королю, стоит и смотрит в небо, по которому плывут стаи драконов на защиту Бакка, он опускает свой меч, которым только что перебил толпу врагов. Он ранен и обессилен, а рядом с ним только его волк, всех остальных он спас и отправил в Бакк. Первое, о чем он может думать, это о еде и сне. Второе, что он не вернется в Бакк прямо сейчас, ему не к кому возвращаться больше. Он посмотрел мир, продолжил странствовать, заглянул далеко за пределы известной ему карты. И вернулся. Но не к Молли(БЛАГО), не в Олений Замок, не к Старлинг или Чейзу…в пустой дом на окраине. Где живет один с волком, пишет свои фанфики мемуары и историю Шести Герцогств. Он смирился с тем, что все, кто когда-либо его любили, считают его умершим. Барич жил с историей о том, что Фитц умер одичавшим волком в теле человека, что он не смог перебороть Дар, Пейшенс думала, что Фитц умер юношей в темнице Регала, измученный и израненный. Чейз хоть и знал обо всем, но встреч не искал, как и шут.
Но он не умер ни в темнице, ни в лесу, ни в плену у солдат, ни в замке Регала, ни в горах со стрелой в плече, ни на каменоломне в битве, он выжил, и мало того, что выжил, он спас все государство, нашел чертовых драконов и исполнил свой долг, он не просто герой, он не просто убийца, он не просто лучший слуга короля. Он Изменяющий, который изменил весь этот мир, но остался в тени.
В прочем это был его выбор. Его и его волка, на которого он так похож.

 «Странствия убийцы» завершающаяся часть трилогии «Сага о видящих»

После событий второй книги, Фитц «приходит в себя», пытаясь вернуться к жизни. Я конечно не ожидала, что книга примет такой поворот. 

Думала: «ну сейчас Фитц с Чейдом всех размотают, а там Баррич, Кетриккен и Верити подтянуться.» Угу, фигушки!

Практически вся книга посвящена путешествию Фитца, в поисках своего короля,  а вторая, его вечным стенаниям и переживаниям. Я конечно люблю Фитца, но это ту мач. Прям устала.

Одно и тоже по десятому кругу. 

Финал разочаровал. Так ждала развязку, эпическую битву… я её (развязку) получила на последних 20-ти страницах. 

На минуточку! В книге их 825. 

Но не несмотря на эти минусы, мне понравилась серия. Хобб создала классную, многогранную и интересную вселенную. Когда-нибудь обязательно перечитаю. И очень надеюсь на экранизацию. 

А Шут- моя любовь любовная. Топ персонаж. 

Я та хто почала знайомство з Робін Хобб (Робін Гобб) з 4 сезону про Дощові Нетрі. Читала біографію автора про життя в лісі майже без цивілізації, що гарно розуміється з Мартіном, який любить 90 % своїх героїв вбивати. Й це важливо враховувати, бо це відображається на її творчості і моєму розумінні пари крихт деякої інформації.

І так, я вирішила писати на останній книзі рецензійний очерк за всі 3 книги. Мені здається це логічніше, бо так ми бачимо складання пазлів й чи воно вдалося чи ні і що в нас лишилося такого етакого.

Перший сесон про Провісників не сказала б що з 1 книги Учня Вбивці надихає, бо треба розуміти, що це перша книга не тільки в сезоні про Провісників, але й 1 книга із всього світу Ердерлінгів в 16 книгах. Тому перший сезон жвавісттю нас не вітає зовсім.  Бо авитор старанно прописує світ, побут, традиції, замкові будні одної із багатьох країн світу - Шести Герцогств. Щось цікаве й захоплююче увагу з"являється в кінці 1 книги, потім вже краще після половини прочитаного в другій і третя майже суцільний рух поза межами замку, за вийнятком певного моменту.

Хобб (Гобб) в неї трохи цікавий темп в книгах. Вона робить накал все гіршого й шіршого й придумає ще гірше, а потім щось тимчасово неочікувано закриває, а щось вирішує назавжди, але не так як би нам кортіло. А після рішення проблем у неї до епілогу герої збирають себе до купки аби бути більш-менш на щось схожими в наступній книзі для нових пригод. Тоб то вона не закінчує зразу пімля всього епічного + міні епілог. Й до цього треба звикнути, бо через це ловиш себе на думці, що розмазали весь кайф цими затяжними главами опісля головного та епілогом. Але принаймі це не топтання в другій половині книги 3 тому. Ось де ти розумієш мізками чого все застопорилося й що це відповідає реальності не магічних людей, але від цього не легше. Не легше коли біля 5-7 глав герої після епічного походу типу щось роблять нічого не роблячи аби потім було ВААУУУ... Дуже швидке Вау, з Фітцем який скиглить в майбутньому описуючи свое минуле.

О так, книги ці йдуть від лиця Фітца, який вже ж типу постарів, хоча 4 сезон від багатьох лиць, й як я вже знаю в 2 сезоні про Живі Кораблі теж там оповідь від багатьох лиць. Пишучи рецензію, я вже прочитала і 2 сезон.  можу сказати, що люблячи оповітки від 1 лиця, мені в Робін Хобб більше таки подобається оповід про світ від багатьох персонажів, бо за рахунок цього темпи оповідання в її книгах кращі та жвавіші. Бо від лиця Фітца виходить все до-овго і нудно, хоча побут сереньовічної обстановки він і не є чимось швидким в реальності, але від цього менше пришити Фітца й автора за враження тупотіння на одному місці в описах побуту - не зникає.

Робін Хобб (Гобб) дуже гарно кидає крихти на майбутнє й на перший сезон в своїх книгах. Я ось думала що Проклятий білий корабель то буде Проклятий Корабель з 2 сезону про Живі кораблі, але по часу не сходиться трохи або занатно мутно написано. Просто там Проклятий корабель провалявся на березі доволі вагоме десятиліття. А по часу між подіями в останній книзі Мандри Вбивці та Чарівний(Магічний) Корабель - пройшло років 3-5, тоб то не живий великий корабель, який тихо підкрадається і тихо зчезає й в ньому є скілл/віт. Та й був там ватажком Кебал Рудобородий, а в другому сезоні Страхолюд. Хоча творили люту дичину з патрошенням обоє.

З крихт ті що не спрацювали поки ні в 1, ні в 2 сезоні й не пригадую їх 4, бо там не про Фіца книги, так це крихта про те що справжніх чоловіків посвячують близкі люди та друзі й, що Фітцу повезло, що в нього знайшлось багато таких людей провести посвяту в  справжні чоловіки та дати справжнє ім"я яке не виразити нормальною мовою. Й якщо приблизно обізначити це ім"я то воно буде "Той хто Міняє/Міняючий". Так ось - ніяких посвят Фітца описано не будо за всі три книги в справжні чоловіки в 16 років чи раніше й сам Фітц про просвяту не згадує. Але прицьому його тварини і Блазень кличуть Міняючим. Надіюся це пояснять в 3 сезоні про Світлу Людину.

Описи походів - чудові. Якщо персонажа ранили то він не бігає на наступний день з пораненням, як здоровий, а кряхтить по пів року - рік. Бо середньовіччя то вам не 21 століття й в 21 столітті глибока рана не загоюється за 1-3 дні. А травми колін, тощо - тим паче. Так що за ці природність та правдоподібність - дяка. Світ продумує автор теж. Але я заплуталася з яких островів таки беруть дружин, бо на карті є Ближні острова, а Зовнішніх - ні. Зовнішні це ті які  взловж Нетрів тягнуться та Піратських островів? Це я так й не зрозуміла. Хоча буда думка при читанні 2 сезону про Кораблі, що таки з людьми з Дощових Нетрів та близ лижачих островів з ними беруть дружин вельможі та королі Шести Герцогств для підтримання Скіллу. Тобто або не пояснили добре, чи то просто вони відсутні на картах. А раз відсутні то чого не домалювали окрему карту. Тобто мене трохи радувала карта і спантеличувала водночас в книзі. Карти більше питань ніж відповідей в мене викликали й в 2 сезоні. В 4 вони відсутні. Хоча б кортіло б норм карту Дощових Нетрів з позначками від експедиції. Дивилася 5 сезон - там все тіж старі карти, без позначки Кельсінгри, яку знайшли в Мандрах Вбивці та й згадували в 2 сезоні в останній книзі й в 4 сезоні... Але ні... то дуже складно. А в інтернет картах там Калсіда то Челчі поруч з Шістьма герцогствами  то ще що, але не це... Чи Калсіда/Челсі там де Джамелія...Й найсмішніше, що то все англ версії карт... походу топографічний критинизм викликала не тільки в мене ця Хобб. Й головне не дивлячись на те що в кінці сезону про Провидців Фіц каже що потім подорожував далі ніж намальовано на картах Веріті - ці карти відсутні в 3, 4, 5 сезонах. Там тільки появится карта островів якихось в самій останній книзі. Судячи з того що я дивилася з анотацій ру версії продовження, бо в нас ще його не видали. Й це мене пригнічує, бо хотілося б мати зміни в карті по мірі того, як розкривається світ. Вистачає й того, що карти островів Піратів й інших не обкреслені чітко й всі, спираючь на те мовби, що там берег материка розмиває, й не всюди всі плавали через піратів. Так що карти й гуд що є, але й не гуд що вони кривенькі...

Й про мінуси окрім дивного темпу оповідання Робін Хобб. Вона в 4 сезоні писала багато повторень, які по суті не потрібні були. Були вони аби садизмом над героєм одним тупеньким займатися й щоб він кожному стічному повторював все що було з ним від початку і до кінця додаючи попередній етап "цікавої" подорожі. Тобто там реально можна було скоротити 4 книги до 3. Бо потім скиглення ідіота повторювали в 4 книзі. В першому сезоні в неї нерівномірний темп між жвавими подіями та повільними подіями для обрису обставин та підготовки до жвавих подій. В неї герої раптом забувають на рівному місці моменти із життя, які не Тьфу, як би... Фіц наприклад сидить з Веріті і говорить про перекованих й Веріті задвига, що Фіц не розуміє як це вбивати та щось робити з перекованими й той йому киває, що так він не знає.... І це притому що він попередні книги те й робиі що вбивав перекованих. Подумаєш пару сотень вбив, і десяток вчора - хто таке пам"ятає на наступний день при розмові про тих самих перекованих, що треба вбивати? Потім автор спохвачується чи згадує, що Фіц таки їх вбивав і в суперечці в котрій 2 сторінки тому Фіц скулив сором"язливо, ніби він провинився нічого не роблячи, згадує що він робив і таки огризається... В 4 сезоні наприклад була явна деградація персонажів, або вони просто розніжилися з кінця 2 сезону, аби дорослішання було, але таки вони діти, то пуста голова з максималістичним баченням світу, коли його не треба рятувати - збереглася й знову винернула. Одна особа, що померла, раптом дуже схожа саркастична срака появилася в 4. Капітан проклятого Корабля в 4 сезоні був іншим. Ладно там помінялися місцями парочка, але ж, але ж...
Те як вбиває Хобб поганців. Вона їх іноді вбиває одним реченням в оповіді про будні будення, когось більш довго і продуманіше. Але головне зло в неї якось подихає непомітно мимоходом. Смерть Регала думаю у багатьох викличе ревіння на всю хату, а перед цим прострацію. Бо його кодло помічників помирало трохи яскравіше. До купи Хобб любить іноді дуже відчутно брати за ручки персонажів та рухати їх по сюжету в потрібний бік. Просто ти читаєш й розумієш, що персонажів з болота повсягденності та пліток-інтриг перетянули на подію потрібну для сюжету. Таке собі відчуття "штучності" розвитку події. Таке собі використання чіт коду в Сімс 4 на поліпшення настрою всім героям, аби ті пішли на вечірку чи довчили навик, хоча по суті вже повинні сратися, заснути в своєму добриві і кричати про їжу.
Любов до садо-мазо по відношенню до героїв. Особливо Фітца... Те що доля в жінок в середньовіччі не квіточки то я знаю й розумію, так що викидні, інтриги пліткарські від кого діти, зневага що не родила, що не все жінці можна робити на рівні з чоловіками, якщо вона вельможа то теж не новина. Але тортури іноді ради тортур над Фітцем то бувало перебір і для мене. Але логіка того, що про труп би 2 й 3 книгу й далі інші сезони не писали б, та і дідусь Фітц не писав би про себе автобіографію, якби його прибили. То я така: " Подох? А що це тут поруч? ООо, книга про Королівського вбивцю, мандри вбивці...Шута і Вбивцю сезон... але що за мандри вбивці та інше, коли його вже уколошкали? А ти бозічкі, які тортури, травми, польоти душі з тіла в подрообицях! А можна це коротче? Здивуйте мене краще тим, як ви оживите та сцілите труп аби воно гасало ще 2-3 книги, а потім 5 сезонів!"

Хоча мені наприклад було кайфово бачити Фітца в тій самій башті, куди потім прийдуть герої 4 сезону. Знати те місто, бачити, що при Фіцеві там ще міст міцний, а в 4 сезоні його арка розвалена трохи буде. Розуміти чому розбите скло, сажа і так далі. Краще розумієш що за Золота гора з крилами на гобеленах у Фіца й так далі. Хоча в мене багато питань, чому шастаючи по Кельсінгрі ні Фітц, ні Веріті не бачили людей з різним кольором шкіри та ніби лускою. Так в Кельсінгрі не так багато було довгожителів з такою шкірою, але вони були, й на Шляху Скілла теж повинні були бути, але їх ніхто не бачив,  в Живих Кораблях в містах Старших теж ніхто таких не бачив, але раз заявка була на королеву Старших з гребнем в волоссі. Зате в 4 сезоні їз легко почали бачити діти Дощових Нетрів гуляючи містом то тут то там, хоча не всі такими були, але й відсоток був не малий. Й в 2 сезоні казалося що Страші то частково ж були родичами Елдерлінгів - воно ж Драконів... Враження, що або дуже оберігала серкт не знаючи, як його описати Робін Хобб. Або завтикала промалювати та поправити текст в перших книгах чи махнула рукою на нові перевидання виправляти, після того як придумала людей-ящірок з різнокольоровою шкірою в лучках на прізвисько Старші в кінці 2 сезону про Живі Кораблі...

Так що світ цікавий, крихти та рушниці працюють, але є і промахи бо таки це були перші творіння автора. Й я розумію чого всіх тих, хто дожив до 2 сезону влюбляються в цей світ Ердерлінгів саме з другого сезону про Живі кораблі - бо там темп жвавіший за рахунок купи персонажів в різних місцях світу. А є ті хто люблять сезони з Фітцем та нудьгує там де його немає. Я походу не нудьгую там де є Блазень або саркастична скотиняка, як Падаль чи Плєвок.

П.С. Спойлер! Блазня походу так задобла менетрель називаючи дівчиною, що він вирішив бути дівчиною в Бінгтауні (Удачному) в 2 сезоні про Живі Кораблі.  Я коли зовнішність панянки Бурштин, що володіє магазином по різбі по дереву з неперевершеними бусинами, прочитала то вже запідозрила Блазня, а коли він почав розказувати героїні, що любить тих хто не пливе по течії, як всі, а йде проти течії, як вона то він не може не допомогти. х)) А далі стало зрозуміло й по тому як він пробував руками без перчаток уловити суть живого корабля та що за Хлобчик раб з 9 пальцями, якого шукав Блазень під кінець 1 книги.

Многие недолюбливают третью книгу из Саги о Видящих, потому что в ней меньше экшна и больше психологизма и самоанализа персонажей. Как по мне, это совершенно не испортило серию, а лишь прибавило ей глубины.

Невероятно прекрасное, трогательное и драматичное завершение трилогии. На этой книге можно завершить чтение Робин Хобб, а можно продолжить путешествие по миру Элдерлингов — и это очень ценно.

Мне кажется, что никак по-другому этот цикл нельзя было завершить. Все на своих местах, пусть и печально расставаться с некоторыми героями.