СпАДок

Відомий архітектор Гнат Куроган мешкає врозкішному маєтку під Києвом. Незабаром він святкує своє 88-річчя, тож до нього приїдуть сини та онука — нібито щоб привітати. Проте гості сподіваються лише на одне: отримати якомога більшу частину спадку старого. Кожен із Гнатових родичів змушений шукати чималі гроші — через пристрасть до алкоголю чи ігроманію, власні амбіції чи лінощі. Та несподівано напередодні святкування одного із синів Гната Курогана знаходять зарізаним у бібліотеці замку. Хто скоїв ...

Жанры

Рейтинг LiveLib

4,4

14 оценок

5
64%
4
21%
3
14%
2
0%
1
0%

Ваша оценка

Прочитали 16Хотят прочитать 10

Рецензии

sireniti9 октября 2025 г.
Спочатку — покарання за гріхи. Лише після того — прощення
От хто ніколи не підводить, так це Люко Дашвар. Її книги завжди зі змістом, з купою таємниць, їх завжди легко читати, а головне - ніякого розчарування.
Цю я проковтнула, хоч і трошки цеглинка. Таке враження, що подивилася серіал. Герої просто оживали, настільки їх легко було уявити. Так, це сімейна драма, але прописати її достовірно не так уже й легко. Особливо, коли сімʼя велика. Коли є конфлікт і поколінь, і родинних звʼязків, і погляди на життя у всіх різні. І коли раптом почалася війна.
А в маєтку поблизу Києва старий магнат зібрав своїх нащадків з української і російської сторін. Ну як зібрав? Вони самі приїхали відсвяткувати його день народження, на яке не були запрошені. Але дід не молодшає, а гроші не пахнуть, а вірити в те, що хтось при розумі може спровокувати такий масштабний конфлікт, ніхто не хотів… От і прибули родичі на розділ майна, як говориться. Хто ж знав, що вийде розділ родини? Хоча, правду кажучи, родини, як такої, уже давно не було. Був сам по собі старий архітектор, зі сліпою вірою у відновлення країни, яка згинула в далеких девʼяностих минулого століття. Була його українська онучка, яка так хотіла дідового визнання, що здатна була навіть на приниження. Був син зі столиці сусідньої держави, просякнутий і наляканий пропагандою підстаркуватих вождів, але не на настільки, щоб не приїхати на рідні йому українські землі (звісно ж не заради них). Був ще один, прийомний, із тих, про яких говорять - в сімʼї не без урода, який танцюватиме і нашим, і вашим, аби лише заповіт підморгнув саме йому.
Маєток, побудований в стилі клініки для душевнохворих, чи міг він бути затишним? Люди, які після себе лишають криваві сліди, що тягнуться за ними протягом життя, чи можуть вони бути щасливі? Куля, яка летить з рушниці окупанта, вона хіба вибирає, руський ти, чи українець?
СпАДок з красномовним російським словом всередині… Він не дістанеться нікому. Його знищать окупанти, яким так радів нещасний дід-архітектор. І нещасний я пишу з іронією. Бо немає ніякого жалю до того, хто сам занапастив своє життя, бо любив тільки гроші, і стелився перед владою, і тішив себе якимись привидами з минулого.
Книга різка, болюча. Нікого тут жалко. Спочатку. Співчуття прийде трохи пізніше. До окремих персонажів, і до кожного по різній причині. Бо карти будуть відкриватися поступово, але козирі в рукаві матиме не кожен. Хтось з ніякого батька перетвориться на героя, а хтось помре, як жив, сороміцькою, страшною смертю. Хтось зрозуміє справжню цінність буття, а комусь до останнього буде хотітися, хоч и і кривавого, але такого намріяного спадку.
Вони приїхали сюди заради грошей. Хто ж винен у тому, що назад поїдуть не всі?
KillWish
5/9
Вот кто никогда не подводит, так это Люко Дашвар. Её книги всегда с содержанием, с кучей тайн, их всегда легко читать, а главное – никакого разочарования.
Эту я проглотила, хоть она и немножко кирпичик. Такое впечатление, что посмотрела сериал. Герои просто оживали, настолько их легко было вообразить. Да, это семейная драма, но прописать её достоверно не так уж легко. Особенно, когда семья большая. Когда есть конфликт и поколений, и родственных связей, и взгляды на жизнь у всех разные. И когда внезапно началась война.
А в имении близ Киева старый магнат собрал своих отпрысков с украинской и российской сторон. Ну, как собрал? Они сами приехали отпраздновать его день рождения, на который не были приглашены. Но дед не молодеет, а деньги не пахнут, а верить в то, что кто-то в здравом уме может спровоцировать такой масштабный конфликт, никто не хотел… Вот и прибыли родственники на раздел имущества, как говорится. Кто же знал, что выйдет радел семьи? Хотя, честно говоря, семьи, как таковой, уже давно не было. Был сам по себе старый архитектор, со слепой верой в восстановление страны, сагонизировавшей ещё в далеких девяностых прошлого века. Была его украинская внучка, которая так хотела признания деда, что способна была даже на унижение. Был сын из столицы соседнего государства, пропитанный и напуганный пропагандой пожилых вождей, но не настолько, чтобы не приехать на родные ему украинские земли (конечно не ради них). Был ещё один, приёмный, из тех, о которых говорят - в семье не без урода, который будет танцевать и нашим, и вашим, лишь бы завещание подмигнуло именно ему.
Имение, построенное в стиле клиники для душевнобольных, могло ли оно быть уютным? Люди, которые после себя оставляют кровавые следы, тянущиеся за ними в течение жизни, могут ли они быть счастливы? Пуля, летящая из ружья оккупанта, она разве выбирает, русский ты или украинец?
СпАДок с красноречивым русским словом внутри… Он не достанется никому. Его уничтожат орки, которым так радовался несчастный дед-архитектор. И несчастный я пишу с иронией. Ибо нет никакого сожаления к тому, кто сам погубил свою жизнь, потому что любил только деньги, и стелился перед властью, и тешил себя дурно пахнущими призраками из прошлого.
Книга резкая, болезненная. Никого здесь жалко.
Сначала.
Соболезнование придет чуть позже.
К отдельным персонажам, и к каждому по разной причине. Потому что карты будут открываться постепенно, но не у всех будут козыри в рукаве.
Кто-то из никакого отца превратится в героя, а кто-то умрёт, как жил, срамной, страшной смертью. Кто-то поймет подлинную ценность бытия, а кому-то до последнего будет хотеться, хоть и кровавого, но такого желанного наследия. СпАДку.
Они приехали сюда ради денег. Кто же виноват в том, что обратно поедут не все?
Читать далее
46
203

Все рецензии

Цитаты

Pumzi9 января 2025 г.
Вбити можна лише за те, за що варто померти.
1
23
Pumzi15 января 2025 г.
Буду тобі всім, чуєш? — зашепотіла. — Дружиною, коханкою, другом,однодумицею, спільницею у всьому, бо й ти для мене — все.
0
38
Pumzi11 января 2025 г.
Своїх кидають лише зрадники. А в нас зі зрадниками розмова коротка: ми їх викреслюємо — з пам’яті, із життя.
0
23