Кохання - це всяке божевілля, всякі нісенітниці, самогубство, словом, той відділ, що в газеті зветься "пригоди й злочини". А вподобання - це провідна стаття, це щира приязнь хлопця до дівчини чи, навпаки, там чуття, яке не перешкоджає ні жити, ні працювати. Кохання шкідливе для нашої сучасності, бо воно пантеличить людину...

- Над людиною, Марто, багато що тяжить... В кожній людині юагато минулого... забобонів... Вона вся в рамцях... іноді в дуже широких, а все-таки в рамцях. Родина - це маленькі рамці, потім товариство, професія, нація, клас... І коли людина скидає ці рамці, тоді вона робиться чиста... вона з намальованої картини робиться людиною...

"Життєві радощі можна порівняти з шматком поганенького сала у великій пастці страждання".

На широкій поверхні життя кохання непомітне й нікому, крім закоханих, нецікаве. Воно навіть відражає, коли десь необережно назовні виявиться. «Що за неподоба!» — скаже кожен, побачивши неприхований поцілунок. Заздрощі? Дурна умовність? Ні те й ні те. Бо істота кохання — в його інтимності, в замкненості його радісного пориву, у тьмяній окремішності його, у сміливому поділі світу на двох і решту.

..., і закохався в неї так, як може закохатись людина, далека від людей та життя і виключно світовими проблемами заклопотана, — раптом, безглуздо й безнадійно.

"Наше народження є біль, а смерть - мука. Жалюгідне те, що міститься між цими бігунами".

Вся річ у тім, щоб знати себе, а знати себе найважче... життя відхиляє думки від самого себе...

— Я бачу, я все добре бачу... Але ти не розумієш мене, Юрчику! Ти дивишся на все по-старечому — не ображаєшся на мене, ні? Може, ти маєш рацію... Але так хочеться бути наївним і гарним, трохи навіть сліпим... Бачити все кращим, ніж воно є, вірити в щось нове, в якесь щастя. Прокидатись уранці й співати... Лягати спати і мріяти...

Це зухвала думка, але я іноді думаю так... Я дуже багато думаю, Марто, це може смішно! Але кожен живе так, як може, - це сказав великий мудрець, глибше сказати не можна. Коли зрозуміти це, тоді все зрозумієш... Кожен живе так, як може - як це правильно, Марто! І ви, і я теж, і ваші сусіди, і всі люди живуть так, як можуть... Інакше вони жити не можуть...

Можливості кожного величезні... Великі люди, - це ті, що використали свої можливості...

— Не можна судити людину по спеціальності! — болісно скрикнув Льова і, засоромившись свого пориву, тихо додав: — Марто, я казав вам, ви знаєте, що не те важить у людині, що вона робить... Це варварський погляд,— сказав він і знову злякався. — Пробачте, я хотів... сказати... що це помилково так дивитись на людину.

— Безлад в обстанові є ознака душевної неусталеності, — сказав Славенко, зазираючи під стільці й стола, — між цими двома змінними величинами є пряма функціональна залежність... Ось, до речі, ваш гребінець,

:))

Ви багато хотіли, Марто... І я багато хотів. Ви зустрілись з таким, що мало хоче, а я... ні з ким не зустрівся.

Люди, Марто, мають здебільшого два обличчя. Одне природжене, часто дуже дике, а інше вони набувають, живучи. І от часом те перше оголюється. Ви не знали цього, Марто, і ви здивувались.

Тим часом йому спало на думку нагадати їй про початок їхнього зближення, тим самим делікатно натякаючи їй, що воно матиме свій кінець. І він заглибився у спогади.

Дівчина охоче його підтримала. Але їй це не спогади були, а жива дійсність, пов'язана з поточною миттю безперервним сліпучим ланцюгом.

[...] саме слово "дівчина" - ти вслухайся в нього, - містить у собі прикмету чогось недорозвиненого, дурного й обмеженого. Якщо вона розумна, то я не певен, чи дівчина вона...

"Хто ж найдужчий? Той, хто живучи, переборов у собі життя".

Фельдшер побожно перетрушував оцю ветош, на смітник життя тоді спроваджену, бо посав навіть занотовувати виблиски свого власного мислення, поставивши за motto на зшиткові своїх дум слова з Серена Кіркегора: "...хто найщасливіший, чк не найнещасніший, і хто нацнещасніший, як не найщасливіший, і що таке життя, як не беумство, і віра, як не божевілля, і надія, як не загайка вдару на ешафоті, і кохання, як не штих у рану"...