Марія

Дні, мов краплини крові, капали з пораненого життя.

— Дивний ти...
— І я так кажу, та не вірять.

Найстрашніша смерть — це смерть від голоду. Не дай Бог навіть ворогові вмирати такою смертю...

Силою не заставиш любити. Серця не змусиш битися так, як це тобі заманеться.

Можна п'яніти від усього, але найприємніше оп'яніння від праці і від любові.

Добре, коли що-небудь кажуть. Гірше, коли мовчать.

Але ж Бога нема! Де той Бог? А одночасно він є. За кожним людським словом іде Бог. Його ображають, його женуть і його бояться.

Ми нікому не зробили зла. Ми винні хіба тим, що працювали. що надто багато працювали

Війна ніколи не жартує.

Хто дасть селянам землю, той здобуде душу народу.

«Ми, — кажуть Маріїні очі, — не вимагаємо багато щастя. Щастя наше у повноті існування, але кілька разів на рік ми скупчимо його у одно велике видиме щастя, щастя, яке випромінює з наших віч, з наших уст, з наших душ».

Коли не рахувати останніх трьох, то Марія зустріла й провела двадцять шість тисяч двісті п'ятдесят вісім днів. Стільки разів сходило для неї сонце, стільки разів переживала насолоду буття, стільки разів бачила або відчувала небо, запах сонячного тепла й землі.

Ах, як радісно іноді буває на світі. Хіба ж не варт пожити для такої радості?..

...Господь Бог у великій своїй мудрості створив наш мир так, що, коли ми уважніше приглянемося до Його творіння, не знайдемо сміливості перечити Його великій волі. Все, що стає з нами, все потрібне, все необхідне. Ми можемо плакати, можемо ломати з розпачу руки, але воля Всевишнього є неухильна...Певно так є ліпше. Так хоче найвища воля.

А як зробиш, щоб усі були рівні? Дати бідному — не дасть, бо й сам нічого не має. Ну так забрати у багатого треба, а тоді всі рівні…

Земля, хлопче, така річ, що коли на ній не працюватимеш і коли не любитимеш її, не поможуть тобі ніякі трахтори. На землі перший трахтор - людина.

Хіба та сарана, що летить над землею та нищить все до пня, думає, що їстиме завтра? Так і вони. Хіба ж то військо? Де і хто коли бачив таке військо? Якісь онучарі — не військо…

Була війна — не зломила, то прийшли банди голодранців, які доконають.

Земля наша велика… Заселяй, засипай людьми. Аби лиш люди були, аби лиш не потвори…

- А що, я хіба не казав? - кидає набік Трихон.

• Та... Ми всі щось казали... Мудрість наша виходить затильними дверима.